Олексій Волков - Емісар

Він лише похитав головою, знову не здатний відірвати погляду від дівчини. Вже давно Тубілай думав саме про це, та мурза не хотів і слухати, сподіваючись на появу своїх основних сил.

— Чому ти мовчиш? Скажи хоч щось! Якщо ти дійсно кращий у свого клятого султана, то повинен вміти не лише вимахувати шаблею, але ще й думати головою!

Плоти спустили на воду і, відпихаючись довгими палями, воїни бея рушили проти течії в обхід острова, а новий загін уплав на конях пішов у наступ на мілину, яку захищали нукери Менгу-Гірея.

Тубілай підвівся, глянувши на неї востаннє. В її прекрасних очах був відчай.

— Пообіцяй мені, Тубілаю, що перед тим, як залишишся сам проти усіх, ти повернешся сюди, по мене. Не віддавай мене їм!

— Обіцяю, — твердо промовив Тубілай, відчуваючи, що його слова знову належать Аллаху.

Він уже зробив крок униз, але обернувся, витяг ножа і вклав дівчині в руку.

— Тільки не роби цього без мого наказу.

— Бережи себе, — промовила вона. — Ти ворог, але… бережи себе!

Несподівано вона скочила й обійняла його за шию, та, що дедалі частіше намагалася стати між ним і Аллахом. Але якщо раніше це робило його слабким, відбираючи сили, то тепер…

Закипіла вода, коли кіннота торкнулася дна, і ногайці, яких ставало дедалі менше, прийняли удар ворога. А плоти, намагаючись боротися з течією, чіплялися за каміння, коріння, що звисало над водою, і буджаки, зриваючись у вир, лізли догори. Оборонна лінія Менгу-Гірея «тріщала» по швах. І тоді Марія, не витримавши, сама кинулася до полонених, побачивши, що останній воїн Мурзи, який стеріг її, вступив у бій. Саме зараз вирішувалося — зможе встояти острів чи ні.

Звільнені хапали до рук ті самі довгі деревини, якими були пов’язані між собою, і скидали вниз ворога, що дерся на крутояри. Інші відв’язували своїх, хто ще не звільнився. Жінки та діти, котрі старші, збирали каміння і усе це сипалося на голови воїнам бея. З плотів летіли стріли, влучаючи у людей.

Тубілай зібрав по острові з десяток нукерів, котрі й самі розуміли єдино правильний вихід, на який спромоглася ця смілива жінка і, всадивши їх на коней, вдарив згори по буджаках, які вже закріпилися на мілині, та відтіснив їх. Ті, хто з останніх сил бився по коліна у воді, розступились і у саму гущину буджаків кинувся табун розсідланих коней, яких нагнали згори. А за ним щойно зібраний загін Тубілая вдруге відкинув буджацьке військо у води Інгула. Течія несла знесилених коней та воїнів. А з протилежного берега кіннота буджаків уже пливла, кидаючись у новий наступ. Тубілай збирав докупи ногайців, ще здатних тримати зброю.

Крик позаду примусив його обернутися. Це був Менгу-Гірей. Мурзу підняли і простромили його ж шаблею. Звільнені Марією полонені повстали проти своїх викрадачів, здавалося, прирікаючи себе на загибель. На мить ті, хто був унизу, розгубилися, розуміючи, що нерозважливість бранців тепер коштуватиме життя їм усім. А буджацькі коні вже хропли, підпливаючи до берега.

І лише Тубілай зрозумів причину такого повороту подій. Кинувши розгублених ногайців, що заклякли по пояс у воді, він майнув у гущавину і озирнувся лише нагорі. На буджаків на тому березі насувалося інше військо, і ті вже шикувались у новий бойовйй порядок, готуючись прийняти удар. Тільки це не був Альфар-Нагі. Козацький загін, що взявся тут невідомо звідки, вже нісся на ворога. Ось чому нещодавні невільники раптово повернули зброю проти мурзи, адже першими побачили це з крутояру. Кінець битви фактично було вирішено.

За мить він опинився поруч з Марією. Жінки відсахнулися, діти розбіглися, здійнявши лемент. Вона і зараз тримала його ніж, хоч на цей час усі бранці вже були вільні. Зброя спрямувалася у бік Тубілая.

— Ти забула, невірна, що просила мене повернутися? Битву програно.

— Не підходь, — промовила Марія. — Не підходь до мене! Втікай, рятуйся, прошу тебе. Там мій батько! Ні, будь ласка…

— Врятуватися я можу лише з тобою, — промовив Тубілай. — Того, хто не виконує волю найсвітлішого, ніщо не врятує.

— О, Господи… викинь це з голови і втікай! Благаю тебе! Забудь свого султана і рятуйся. Ти зможеш!

— Від султана втекти можна, від Всевишнього нікуди. — І він зігнувся у сідлі з наміром підхопити її.

— Ні!!! — вона відсахнулася і націлилася у нього ножем. — Я вб’ю тебе!

— На все воля Аллаха…

Заклавши ятаган до піхов, Тубілай підхопив її, не звернувши найменшої уваги на гострий ніж, а вона лише забилася у його обіймах, пручаючись і б’ючи руків’ям по спині. Люди з довгими жердинами насувалися, виставивши їх уперед і стискали півколом вершника, за спиною в якого була лише прірва. Всадивши Марію поперек сідла, він натяг повіддя обома руками, наче й не збирався братися за зброю. Обдерті та виснажені люди застигли у німому подиві перед ворогом, якого тепер уже ніщо не могло врятувати. Раптом кінь захропів, загарцював на місці, стаючи дибки, і кинувся з крутояру у вир швидкої течії, виконуючи останню волю вершника.