Олексій Волков - Емісар

Острів, який огинала течія річки, був єдиним порятунком. Розумів це і мурза. Ближчий берег острова пологий, щоправда, неширокий і його б могли боронити кілька десятків воїнів, ставши пліч-о-пліч, навіть перед чисельно більшим ворогом. Інші береги острівця високо здіймалися над швидкою течією і вилізти на них було б надзвичайно важко. Переправа забрала чимало часу. Бранців переправляли купками, глибина в окремих частинах річки не дозволяла переходити дном. Крики нукерів змішувалися з плачем дітей, жінок. А щойно переправа скінчилася, появилися перші вершники бея.

Буджаки розташувались уздовж берега й обстежували підходи до острова. Їх збиралося дедалі більше, а войовничі вигуки свідчили про намір взяти приступом влаштовану мурзою фортецю. Ногайські воїни перекрили весь пологий берег, яким можна було зайти на острів з води, але їх насилу вистачало навіть для цього. А бей уже готував загін найзавзятіших, готових дертися з тилу на крутояри. Мурза зрозумів, що втримувати ці позиції довго не вдасться.

Перший наступ буджаків було відкинуто назад у річку. Вони попливли на конях і ногайські стріли влучали у коней, вершників, здіймаючи справжній вир тіл у каламутній воді Інгула. Лише деяким з них вдалося досягнути мілини, де їх зустріли воїни Менгу-Гірея. Тут у перших рядах бився і Тубілай. Небагато з них зуміли повернутися на свій берег. А там уже готувалися плоти для переправи в обхід, прибували нові буджацькі загони.

Вона сиділа на кручі під деревом під охороною двох нукерів. Тут, біля великого каменя, лежав і Менгу-Гірей, поранений стрілою у першій сутичці.

Марія скрикнула, побачивши кров, і потяглася рукою до грудей Тубілая. Та одяг виявився неушкодженим. Вона мовчала, проте очі висловили усе.

— От бачиш, невірна, — промовив яничар-ага, опускаючись поруч, — ти вже готова молитися своєму богові, аби той захистив мене. Ще не побачивши найсвітлішого, ти вже розумієш, що для тебе краще, а чого слід боятися. І зараз ти просиш у нього аби вдалося видертися з цієї пастки і отримати те, про що ти відгукувалася так зневажливо.

У відповідь вона лише розпачливо похитала головою:

— Звідки знати тобі, про що я молюся… В одному ти правий: я хочу, щоб Господь захистив тебе, не дав загинути. Навіть якщо після цього ти занапастиш мене. А ти це зробиш. Напевно, така моя доля. Скажи, Тубілаю, що буде з нами?

Коли ця жінка починала говорити очима, слова у відповідь добиралися важко. Не будучи багатим на них узагалі, Тубілай ніколи не мав сумніву, говорячи. Тому що завжди знав, що йдуть ці слова від Аллаха, а його губи лише промовляють. Тому й звучав його голос завжди твердо і впевнено. Навіть тоді, коли впав у немилість найсвітлішого. Навіть перед загрозою страти. Адже й тоді Всевишній говорив його вустами, тому не було тремтіння і страху у словах. Коли ж ця жінка починала говорити з ним очима, Аллах мовчав, кинувши свого вірного слугу напризволяще, і відчуття, що говорить тепер уже він сам, лякало. Думка, що треба відвести погляд і замовкнути, ставала всепоглинаючою, але ж зробити це так важко! А очі цієї невірної, що ніколи не просила ні хліба, ні води, так благали від нього саме слів, його власних! І відмовити, не нагодувати ними це прекрасне створіння, ставало вище його сил.

— Не бійся, — промовив Тубілай. — Ти не дістанешся їм.

— Їх так багато, — Марія здригалася, промовляючи це. — Вони готують плоти, ти бачиш? Вони хочуть дертися на острів з усіх боків!

— Ми зможемо відбитися, — але тривога в її очах не зникала і він додав: — Я не віддам тебе. Скоро мають підійти основні сили ногайців.

Вона повірила, і погляд її приречено відповів: «Знаю, що не віддаси. Знаю… Я ж маю належати твоєму володарю…» Вуста ж промовили:

— А якщо не підійдуть? Якщо буджаки залишили частину війська там, біля табору і воїни мурзи й гадки не мають, що друга частина ворожого війська кинулася за нами?

— Ти знаєшся на військовій справі, — мимоволі посміхнувся Тубілай. — Коли ми дістанемося до Істамбула, я розповім про це всемогутньому і, можливо, він зробить тебе військовим радником.

Ця насмішка допомогла йому опанувати себе.

— Можеш потішатися з мене, — промовила дівчина. — Але я донька козацького полковника і знаю багато речей, про які ти не підозрюєш. Тубілаю! Я вірю, що ти готовий померти заради того, щоб довезти мене до свого проклятого султана, але це не допоможе. Поглянь — їх надто багато! Скажи цьому бусурману, — Марія тицьнула пальцем убік Менгу-Гірея, — нехай звільнить полонених. Серед них є юнаки і старі, ще здатні тримати зброю. На острові є дерева, з яких можна вирубати довгі палі й скидати тих, хто лізтиме по крутих схилах. Однаково у мурзи не вистачить воїнів, щоб боронити весь острів!