Олексій Волков - Емісар

— Знаєш, хоч як це скінчиться, — слова промовлялися насилу, — а я дякую тобі за все. Дякую, що саме ти зустрілася мені на шляху. Хочу, щоб ти знала…

Інга відсторонилася раптово. Очі її були широко розплющені, щоки бліді, але голос твердий і спокійний:

— Припини істерику. Зараз потрібно не втрачати глузду, а…

— Інго! — от тепер уже мій голос був не чужий! — Ти що, не розумієш, що ми розіб’ємося? Ми не можемо більше нічого вдіяти! А я… можливо, ти — найкраще, що було у моєму житті.

— Припини істерику, — підвищуючи голос, майже по складах вимовила вона. — Залиш ці монологи для своїх сценаріїв, а зараз зберися і думай. Ми ще не загинули і я цього не хочу. Ти мужик. Ти мусиш краще уміти мобілізуватися…

Далі я не слухав. І дивно, кудись поділися оці жахливі думки про загибель. Натомість не знати звідки взялася образа. Така недоречна з погляду здорового глузду образа. І то коли! Ні, я знав, що вона інша, що вона не така. Але… яка у біса різниця, хто чоловік, а хто жінка? Відштовхнути людину у таку мить… Людину, якій неймовірно важко! «Залиш це для своїх сценаріїв»… Тепер, на довершення усього я ще й знав, що останню мить доведеться зустріти покинутим і самотнім.

Розплющені очі старого розвідника дивилися на мене, наче насміхались. Так, з деякого погляду я мав би йому позаздрити. Він сповна скористався останніми секундами життя і натис кнопку, реалізуючи свої задуми. Уявилося, як американці знайдуть напівзгорілий літак з рештками терористів, серця яких розташовані справа. Я не знав, що мало статися у Нью-Йорку, як і те, чи встиг Марк, образно кажучи, зняти палець з кнопки, адже влаштував там щось жахливе. І тепер — станеться воно чи ні, а служби цієї країни однаково пов’язуватимуть усе з тим самим радянським, а тепер уже російським проектом «Яничари». Отже, Стенлі-Огарьов усе-таки мав підстави бути задоволеним.

Цей літній чоловік, на обличчі якого застигла передсмертна крива посмішка і який був справжнім монстром, виявився все-таки найрозумнішим. Найхитрішим. Виявився переможцем. Я дивився на його зморшкувате, але підтягнуте обличчя і розумів, що саме він найбільше врахував усе. Усе, окрім того, що таке слово, як «яничари» може ще щось для когось означати. Як його, так і мої мрії називалися оцим словом. Свої, помираючи, він встиг втілити у життя. Моїм же тепер не збутися ніколи.

Не знаю, що рухало мої думки у цьому напрямі. Можливо, уявлення, що країну, не зовсім чужу для мене, ще довго струшуватимуть наслідки трагедії у величезному місті, про суть якої можна лише здогадуватися. Я не вірив, що Марк зробив би це з власної волі. Ні, він виконав би свою обіцянку і звільнив місто заручників. Що ж це було? Чому я вперто не міг віднести до розряду негідників людину, яка щойно покинула нас на загибель? І у цих недоречних ваганнях, не в змозі зрозуміти його суть, у згадках про нього несподівано випливла ще одна обставина, яку також важко було збагнути.

Здогадка була на диво простою і після неї пропало геть усе інше. А де Марк взяв парашут? Не умів же він зрештою літати! Отже, парашут у нього був. Але руки його весь час тримали тільки зброю. Крім неї Марк більше нічого при собі не мав. Та й залишити парашут у літаку — один-єдиний, для нього не було кому. А якщо так, то парашут він міг мати лише на собі. Більше ніде. Але ж Марк і Стенлі діяли спочатку разом, та швидше за все й закінчили б справу разом, якби я не ляпнув найбільшу в житті дурість… Отже, тоді…

Рука моя розстібала комір його сорочки машинально, ще не усвідомлюючи смислу цього. І саме тоді, коли майнуло оте прозріння, думка «що ж це я роблю», саме тоді пальці мої торкнулися чогось. Чогось такого, чого б там не мало бути.

Я дер на ньому супернадійні ґудзики і вже під теплою сорочкою дійсно натрапив на якесь ущільнення. Там починалася ще одна кишеня і була вона розташована наче як на спині! Перекинувши тіло обличчям донизу, я заліз туди рукою. Раніше мені не доводилося бачити, а навіть і чути про таке, але серце стріпнулося і скаженно закалатало. Пульсувало аж у скронях, а я, наче навіжений, перекинувши знову на спину, роздягав тіло старого.

І цієї миті раптом стало тихо. Ні, залишився якийсь шум, адже літак розсікав повітря. Зникло гудіння. Зупинилися турбіни.

Ось тепер уже лік ішов на секунди.

— Ну! Чого ти застигла? Допомагай!

Інга спочатку дивилася з нерозумінням, а потім… Потім я буквально видер худе жилисте тіло з простреленої сорочки. Кишеня була на всю спину і я вже знав, що там! Тканина парашута була надзвичайно тонка та міцна, щось на кшталт капрону. Стропи мали товщину грубих ниток, але матеріал… Я був упевнений, для такого у них беруть найкраще. Значно грубша нитка проходила, зашита у тунель з тканини під коміром і закінчувалася кільцем на передній кишені. Металевим кільцем. Разом з Марком чи окремо, а цей старий лис передбачав абсолютно усе. В тому числі й ситуацію, коли, скинувши куртку і смикнувши за кільце, можна зробити крок з літака просто у хмари.