Олексій Волков - Емісар

— Ти не довго будеш аджемі, — заспокоїв Тубілай. — Найсвітліший швидко зробить тебе башкадин.

— Що це? — здригнулася вона.

— Це перша жінка, яка народжує сина повелителю. Вона носить дороге хутро і має право привселюдно цілувати руку султану. До неї прислухається найсвітліший.

Марія довго ридала у траві, затуливши обличчя руками. А потім, віднявши їх, кинула йому в обличчя:

— Це ти говориш, наче нерозумна жінка! Або у тебе коротка пам’ять. Я знаю, хто ти, мій дідусь не раз розповідав. Ти один з тих, кого турки викрали ще дитиною, хлопчиком з наших домівок і обернули у свою віру, а потім навчили різати і вбивати нас. І красти таких, як я! Ти чув, що казав сотник? Ні, ти не хотів цього чути, тому що обусурманився, усе продав за султанське золото.

— У мене немає ніякого золота, — спокійно відповів Тубілай, устромлюючи у землю ятаган, позолочений ефес якого відбивав місячне сяйво. — Ось моє золото. Ось усе моє багатство. Я воїн. А вдома на мене чекає лише шовкова мотузка, якщо не зумію довезти тебе до султанського палацу.

— То навіщо тобі туди? Давай повернемося!

— Ні, — він похитав головою. — Я служу Аллаху і своєму повелителю. Я живу за шаріатом і ти, невірна, не можеш поки що цього зрозуміти. Тому заплющ очі і бережи сили, у тебе їх не так багато.

Місяць сховався за хмару. У темряві неподалік захихотіла сова. Стара вовчиця на схилі ще двічі подала голос і усе стихло. Скоро світанок.

Тубілай знав, що сон не прийде докучати йому. Тому опустив змучені повіки, не боячись, що засне.

І знову несподівано побачив те саме: величні колони Візантії. І він на чолі найкращих двадцяти тисяч воїнів султана. Наступного дня його звеличать. Тільки от розум чомусь уперто прагнув іти від цього дня не уперед, за ходом часу, а навпаки назад. Чи не тому, що не хотілося ще раз переживати, тепер уже у пам’яті султанську немилість, якої він діждав за рік після цього? Напевно. Тому слухняно й покірно віддався на милість цій зворотній течії.

І вона привела його в інше місто — Джанкермен, що впало під натиском вояків султана за кілька років до цього. Тубілай побачив себе на стіні, під якою була безодня. Їм лили на голову смолу, кидали каміння й сипали стрілами. І він перший зумів видряпатись туди, де щойно загинув Юлміт — хоробрий воїн, чорбаджі їхнього загону. Тубілай зміг залишитися живим і втриматися, доки за його спиною на стіну вилізли інші. Другого ж дня його самого призначили чорбаджі і тепер він виконував накази лише яничар-аги, караючи та милуючи усіх тих, хто стояв нижче.

У степу здіймався вітер і від цього ставало ще холодніше. Марія загорнулася у ряднину ще глибше, але це не рятувало її. Тоді він примусив свого коня лягти і прилаштував її біля його теплої спини, а сам загородив дівчину з іншого боку. Вона пригрілася і заплющила очі. Ця невірна однаково не засне. Нехай. Так усе одно легше. Коли вони не дивляться і не проклинають, і не благають його. Лише потім він знову заплющив свої.

Цього разу пам’ять сягнула ще далі — у казарми, де жили хлопці, які мали стати яничарами. І він побачив себе й інших, таких як він. Життя у боротьбі з самим собою. Нескінчені вправи зі зброєю, безсонні ночі, покарання і знову вправи до виснаження. Щоб чорбаджі могли бачити, хто не витримає і піде простим невільником на галеру або на чорну роботу, аби жити у смердючій ямі та їсти страву з хробаками. Він не хотів цього. Тому ятаган у його руці все частіше брав гору над іншими, хто був поруч. Його м’язи не знали втоми, серце жалю, а зброя швидко і намертво зросталася з рукою. І здавалося, що кароокий жилавий хлопець на ім’я Тубілай віддавна знав, що покликаний бути воїном.

Біля обрію рожевіло небо й остання сова, махнувши крилом, зникла у мороці. Скоро встане сонце. Марія зовсім принишкла і важко було зрозуміти, спить вона чи ні. Її слабке маленьке плече торкалося його грудей, а голова спиралася на кінську спину. Нехай хоч яку годину поспить. І Тубілай вирішив не зриватися у дорогу з першими променями сонця. Щось незрозуміле стискалося у його грудях, коли намагався уявити, що відчуває ця тендітна вимучена жінка. Незрозуміле, тому що жаль був йому невідомий. Їй потрібен відпочинок. Встигнеться. Вітер ворушив її розкидане волосся і він підтяг грубу тканину, створюючи з неї захист від вітру. Тепло її тіла вирвалося звідти, коли він необережно порухав ряднину і дихнуло йому в обличчя так, що стало гаряче. Хотілося відсторонитися, але тоді вона знову замерзне. І він залишився поруч, намагаючись хоча б думками бути десь якнайдалі.