Олексій Волков - Емісар

Танець клинка у моїх руках не справив на нього жодного враження. Марк стояв нерухомо, очікуючи, нарешті, коли я перейду до серйозних дій. Зламана ручка від швабри у його руці, як на мене, виглядала ще більш непереконливо.

Я ступив крок уперед і зробив випад, але Марк просто ухилився. І тоді я рубонув з усієї сили. Але він вперто не бажав використовувати свою недосконалу зброю і лише ухилявся у цьому замкненому просторі. А я насів на нього від душі, і коли закінчився весь арсенал прийомів, запозичених мною свого часу не лише у школі каскадерів а й з різноманітних наукових джерел, Марк сам пішов у наступ. Та я не був тумаком у цій справі, здавалось, я зараз проштрикну його. Але сталося незрозуміле. «Шабля» Марка зробила якийсь неймовірний рух по колу, завертаючи мою і спрямовуючи її ефес просто у вільну руку того ж Марка. І тієї миті, коли його пальці перебирали у мене зброю, ручка від швабри вже «зносила» мою голову. На секунду я просто закляк на місці, але процес, як то кажуть, пішов, і я, хоча вже мав би бути без голови, кинувся на нього голіруч. Надовго мене не вистачило і скоро я лежав притиснутий до збитого килима з заламаними обома руками. Якби він не переживав за те, що може мене покалічити, усе сталося б набагато швидше.

Інга спостерігала за двобоєм нерухомо, зі скляними очима, потім повернулась і вийшла. Ще до його початку, передчуваючи свою поразку, я думав, як подивлюся потім їй у вічі. Програвати перед гарними жінками особливо неприємно. Та тепер я взагалі забув про її існування.

— Покажи мені ще раз. Будь ласка… — твердо промовив я, простягаючи йому тепер уже шаблю і озброюючись ручкою від швабри. — Тільки не так швидко.

— Не можна використати один прийом, не знаючи усієї науки, — розвів руками Марк.

— Я не збираюся використовувати, — похитав я головою. — Просто хочу вивчити його.

— Тоді навіщо тобі? — не зрозумів Марк.

Він глянув на мене як на дивака ще тоді, коли побачив шаблю на стіні. І я пояснив, розповівши про свою мрію вже другій людині. Марк не зреагував, але відійшов, ставши у позицію.

Губи мої стиснулися мимоволі, а очі звузилися, концентруючи увагу. Це було диво. Саме таким прийомом мав би володіти кращий воїн турецького султана.

Цю розмову Інга завела одного разу, коли ми залишилися на самоті. Марк пішов до свого супермаркету і вона довго дивилась йому в спину з вікна.

— Володю, — нарешті промовила вона. — Як ти гадаєш, він може нас чути?

Я лише невизначено знизав плечима. Від Марка можна було сподіватися хтозна-яких сюрпризів. Ми вийшли з будинку і сіли на лавку у сквері. Перший переляк давно минув і, почуваючись у відносній безпеці, ми дозволяли собі іноді вийти навіть удвох. Залакована зачіска Інги давно канула у небуття, до того ж, вона перефарбувалася начорно, від чого її привабливість аж ніяк не зменшилась. Я обстриг свої патли, а ножиці та бритва в руках Інги надали моїй новій зачісці якогось панківського вигляду. Для остаточного ефекту довелося ще й відпустити бороду.

— Володю, — зітхнувши сказала вона, — нам час звідси зникати.

— Куди? — не зрозумів я.

— Не знаю. Будь-куди. В інше місто. Таким самим макаром знайти роботу і триматися. Але вже без нього.

— Чого раптом сьогодні тобі стрілило таке в голову?

— Не сьогодні, — похитала головою вона. — Просто вже час. Він втратив пильність. Зараз, я впевнена, він на роботі. Я вже кілька разів останнім часом телефонувала туди — він дійсно там. Сам він уночі не дзвонив сюди ще ніколи. Та й чого — ми ж спимо. Поки розшурупає зранку, ми вже хтозна-де будемо.

— А далі?

— А далі час покаже. Очевидно, доведеться починати нове життя. Так, як ти радив ще тоді. Назад до тих я не хочу. А тут, ти ж сам казав, є де загубитися, ніхто не знайде. Поступово усе внормується.

— Інго, давай не пороти гарячку, — попросив я. — Ми наламаємо дров, потім з якоїсь їхньої в’язниці і Марк не витягне. Пропадемо.

— Бачу, ти віриш у нього більше, ніж у себе, — скривилася вона.

— Я намагаюся бути виваженим. А ти втрачаєш цю здатність. Скажи, він чіплявся до тебе? Він чимось почав тобі реально загрожувати? — я пильно подивився їй в очі.

— Ні. Але він псих. Божевільний. Ти ж бачиш. І рано чи пізно зробить своє.

— Не схожий він на психа.

— Гаразд, — терпляче виправилася Інга, — він свідомо вводить нас в оману і тоді однаково, як прийде час, здійснить те, що планує.

— Інго…

— Зрозуміло. Тепер це твій кумир. А можливо, тебе найбільше влаштовує версія існування флоїдів. — Інтонації Інги стали відверто кусючими, насмішкуватими.