Олексій Волков - Емісар

— Цього я на сто відсотків не відкидаю, — вколов я у відповідь. — Усе можливо. І тоді те, що ти пропонуєш, — найгірший хід з нашого боку.

— Ясно. Ти не хочеш говорити на то тему, — по-своєму зрозуміла вона.

— Чого ж… — знизав я плечима. — Але… Як ти гадаєш, чому мені вперто лізе у голову саме те, що сталося чотириста років тому? Чому ще до того, як я познайомився з Марком?

— Тому що ти корінний землянин, третій чи який там рівень. А може до того ще й нащадок турецького полководця.

— Смійся з мене скільки хочеш, але ми надто ризикуємо, якщо робитимемо невиважені кроки.

Сперечатись і сваритися можна було до скону. Ми не могли дійти згоди, тому що навіть сам для себе я не міг визначитися. Просто не міг прийняти рішення. А в екстремальній ситуації все-таки мав би вирішувати чоловік, хоч якою б крутою була та, з якою звела доля.

Проблема вирішилася сама, стрімко та несподівано, припинивши наші суперечки та вагання, не залишаючи нам права вибору. Марк зателефонував зранку замість того, щоб з’явитися, як і належить, після нічної роботи. Дзвінок надійшов на мій мобільний, але оскільки я був у душі, відповіла Інга.

— Марк телефонував, — невдоволено промовила вона, коли я вийшов. — Просив приїхати до нього, привезти кредитну картку.

— Навіщо?

— Він хоче купити якусь машину, я не зрозуміла. Машину, аби їздити.

— А навіщо нам машина?

— Ти мене питаєш? — Інга була сьогодні на диво роздратована. — Хто визначає усі наші дії? От його і спитай.

Але Марк був «поза зоною». Я перетелефонував ще кілька разів, але безрезультатно, а тоді серйозно насів на Інгу. Виявилося, що Марк чекатиме на Сто третій авеню, поблизу набережної. Я знав це місце. Тут пересадка з метро на автобус, щоб доїхати до фірми, де він працював. А Марк знав, що ми знаємо, де це.

— То їдемо, — сказав я, вдягаючи сорочку.

— Не маю бажання, — Інга влаштувалася на канапі й увімкнула телевізор.

— Як це не маєш… — мені залишилося тільки здивуватися. — Він як сказав: щоб ми привезли? Ти так чула? Отже, мусимо їхати вдвох. Ти забула?

— Яке це має значення? — скипіла Інга. — Йому потрібна картка, а не ми. З якоїсь причини він не хоче або не може сам. Може не встигає… Чого обом пертися?

— А того, сонце, що належить ретельно слухати і виконувати, що він каже, оскільки ми поки що обрали цей шлях. Розумію, тобі тут затишно, ти вже звикла, що усе гаразд і вирішила, що ті пригоди нам наснилися. Так? До кращого швидко звикається.

— Володю… Якщо вже на те пішло, я не звернула уваги, як саме він вимовив. Принаймні він не наголошував, що саме удвох ми маємо приїхати, — викручувалася вона. — Якби це було потрібно, я б так і зрозуміла. Для нього просто не мало значення, хто це зробить. До того ж, я не в собі, ледве тепла. Як уявлю, скільки туди їхати у тій задусі… Пожалій мене.

— А чого це ти не в собі? — не зрозумів я, на що Інга лише звела очі до неба.

— У мене таке буває.

— Як буває? Ти ніколи нічого не казала.

— А ти питав? — здавалося, Інга ледве стримувалася. — Голова болить, розумієш? Дуже болить. Розколюється.

— А чому саме сьогодні? Бо тобі не хочеться їхати?

— О, Боже… Ні! Критичні дні у жінок бувають. Чув, напевно? То от у мене по-особливому. Перший день — це жах. Болить голова і догодити мені неможливо. А завтра буде порядок і поїду куди хочеш, тільки сьогодні залиш мене в спокої.

Усе це мені не подобалося. Після кількамісячної муштри Іллі та спілкування з Марком я вже не міг мислити категоріями нормальних людей. Відчуття небезпеки жило у мені постійно і домінувало над іншим. Щоправда, ми мали вже кілька тижнів спокою і здавалося, що так буде завжди — варто лише трохи підтримувати себе на плаву. А інтуїція мовчала хоч як прислухався. Інга ж розцінила мої вагання по-своєму.

— Може тобі довести, що я кажу правду?

А я стояв під розстрілом її гнівних очей і розумів, що не можна вестися на жіночі примхи, коли йдеться про такі речі, як життя та безпека. Але й Інга не була тією жінкою, на яку варто добряче гримнути, щоб переконати. Уявилося, як тягну її, злу та знервовану, серед цих «пожмаканих» гумових посмішок, як контрастує її вигляд з довколишньою «ідилією» і на нас звертають непотрібну увагу. Я ще раз спробував набрати Марка.

Це остаточно вивело її з себе. Інга відвернулася, зняла під халатом найпікантнішу частину свого туалету і мовчки показала мені, наче яку папку документів обридлій податковій. Погляд її вдарив мене відвертою злобою, а губи промовили: