Олексій Волков - Емісар

У двері постукали.

— Дуже мило з вашого боку, — промовила Інга.

— Я ж намагаюся переконати вас, що ви не полонені, — пояснив Марк. — А ви далі за своє. Сподіваюся, ви добре відпочили.

— Нормально, — я сів на ліжку, чомусь відчуваючи ніяковість. Можливо, тому, що лежав у ньому щойно поруч із жінкою, на яку більше заслуговував той, хто увійшов.

Але Марка, схоже, такі питання аж ніяк не хвилювали.

— Ви більше не думаете, що я збираюся вас ґвалтувати? — він подивився на Інгу. — Бачите, я навіть не маю нічого проти, щоб ви були поруч і наодинці з тим, хто вам більше до вподоби.

— Вважайте, я оцінила ваш жест, — сухо відповіла вона.

— А це не жест. Я намагаюся побудувати у нашому маленькому суспільстві відносини, які допоможуть вижити ось тут. До речі, щоб вижити, потрібно снідати. Збирайтеся і ходіть до кухні, я вже приготував. Наступна черга когось із вас.

— А де ви взяли продукти?

— У супермаркеті, де ж іще.

— Ви… хочете сказати, що залишали нас? — здивування просто читалося на обличчі Інги.

— Я був поруч і в разі небезпеки повернувся б. А… — він спробував посміхнутися. — Ви мали на увазі інше. Просто я розумію, що вам невигідно втікати від мене. І ви, сподіваюсь, поступово у цьому переконаєтеся.

На столі вже був сніданок.

— А де Іван? — поцікавився я.

Довелося прогулятися до лабораторії. Іван їв сендвіч і далі припнутий до труби опалення.

— Нам ще потрібно вирішити деякі питання і тоді він буде поруч з нами.

Хвилин з двадцять нам з Інгою було не до питань. А коли ми задовольнили перший апетит, Марк сказав:

— Я хочу знати, що ви вирішили.

— А я хочу знати, що ви плануєте, — відповіла Інга.

— Ми побудемо тут ще кілька днів, доки все не заспокоїться хоча б зовні, і вони зрозуміють, що не взяли нас зопалу. Після цього я маю знайти Віллі.

— Треба думати, це людина, у якої ота ваша сироватка, — дивлячись йому в очі, випалила Інга. Сарказм і неприхована відраза так і перли з неї.

— Саме так. — Не зморгнувши відповів Марк.

— А після цього ви вколете її мені у вену і зґвалтуєте.

— Ні, — спокійно заперечив Марк. — Після цього, якщо нам удасться його знайти, ви отримаєте неспростовні докази достовірності того, про що я вам розповідав.

— …і ляжу сама! — знову почала розпалюватися Інга.

— Я розумію, що така істина вас не влаштовує, — розвів руками Марк. — Але істина завжди існує незалежно від бажання людей. Ви ж спочатку здавалися мені значно сильнішою, принаймні, не здатною впадати в істерику під впливом зовнішніх обставин.

Інга мовчки проковтнула це. А Марк, який, здавалося, бачив її наскрізь, вів далі:

— Що ж до останніх ваших слів… Ви мені сто років не потрібні як жінка, тим паче коханка. Не схочете допомагати мені — ваша справа. Я знайду іншу жінку для себе і навіть для вашого супутника. Та навіть і сталося б це між вами — це також було б на користь справі.

— Справі?! Ви чисто з глузду з’їхали… — Інга обурено похитала головою. — Я не дозволю, щоб ви ввели мені якусь гидоту, хоч у чому б ви мене переконували і які б казки вигадували! Ви розумієте це?

— Гаразд, — розвів руками Марк. — Може, ви хочете взагалі піти? Йдіть. Нехай гидоту вводять вам вони. Дійсно гидоту. Як уже робили у тій машині.

— Звідки ти знаєш? — це вирвалось у мене само.

— Я багато чого знаю, але ж ви мені не вірите. У мене є тут справа. Я зроблю її будь-що. Вас кривдити я не можу, адже ви такі самі як і я. Наскільки це можливо, намагатимуся оберігати вас і буду сподіватися, що колись зрозумієте і повірите. Але запам’ятайте, — він зробив паузу, обводячи нас поглядом. — В останню мить, коли у мене ще буде шанс врятуватись, я вас покину. В інтересах цивілізації.

Інга відвернулась і мовчала. І тоді я запитав:

— Гаразд, Марку, ти скажи, як збираєшся це робити? Припустимо, яка роль відводиться нам?

Інга так зиркнула на мене, що стало не по собі.

— Бути біля мене і слухатись. Я маю знайти чоловіка, який володіє сироваткою. Хоча для мене він не лише джерело сироватки.

— Віллі, — уточнив я.

— Насправді його звуть інакше. Так назвав його я для вас.

— І ти знаєш, де його шукати?

— Поки що ні, — відповів Марк. — Ми втратили зв’язок з ним. Він змушений був зникнути, адже служби вийшли на його слід.

— Як же ти його шукатимеш?

— Існує пароль, відомий нам обом.

— Але це безмежна країна! Знаєш, яка її площа і скільки людей тут живе?

— Звісно, — побачивши, що ми далекі від думок про їжу, Марк і собі взявся до сніданку.