Олексій Волков - Емісар

— Гаразд, — сказав Марк. — Давайте на сьогодні закінчимо. Вам потрібно відпочивати. Можете мені не вірити. Але прошу, не робіть дурниць. Згадайте, де ви були нещодавно і як з вами поводилися. Якщо ви не хочете туди знову, у вас є лише один вихід — слухатись мене. Я не зроблю вам нічого поганого. Він підвівся і зробив крок до дверей, збираючись вийти в іншу кімнату — ту, що ближче до виходу. — І вас, — Марк зміряв Інгу спокійним поглядом, — ґвалтувати не збираюся. Швидше навпаки.

Двері за його широкою спиною зачинилися. За вікном уже була ніч.

Ночі у степу холодні. Щойно ховається сонце — миттєво вистигають розпечені земля та трави, і починає тягти студеним мороком. Він розтікається по землі, а надрання перетворюється у вологу паморозь, що обпікає тіло. В ярах і низинах збирається туман і лише птахи, які починають співати з першими променями сонця, поступово розтоплюють холодне нічне царство. Важко перебути таку ніч у степу без вогню і самому.

Вона дрібно тремтіла. Тубілай відчув це задовго до заходу сонця, коли його промені ще палили. Вже давно дівчина їхала, притулившись до його грудей і похиливши голову собі на плече. Вона спала, вимучена майже тридобовим перебуванням у степу, прокидаючись час від часу, починала важко дихати, не знаходячи собі місця.

Він вирішив не чекати темряви. Балка зручно ховалася між горбами. Тубілай прив’язав коней до дерева й обережно поклав її на землю. Полонянка дихала переривчасто, її схудлі щоки вкрив нездоровий рум’янець. Невдовзі вона почала кашляти. Душилася, не в змозі вдихнути. Давалася взнаки ніч, проведена на холодній землі у полоні буджаків. Тубілай укрив дівчину чим тільки міг і заходився розпалювати вогнище. Це було небезпечно, але не зробити цього — означало втратити її.

Вогонь запалав, а він взявся до іншої справи, без якої також можна було б втратити прекрасну полонянку. Тому, зрубавши в’яз, відтяв від стовбура шмат і, поставивши настояка, махнув ятаганом, розколюючи ковбан на дві неоднакові частини. Потім узяв грубшу і кінцем грізної зброї почав вибирати деревину. Він робив щось схоже до маленького жбану, у який можна набрати води. Обережно, не пошкодивши стінок цього коритця, Тубілай скінчив роботу і влаштував свій витвір у земляній заглибині, щоб той не перекинувся. А у вогнищі вже розжарювалося до червоного назбиране довкола каміння.

Вливши води з бурдюка у цю саморобну посудину, він кинув туди ж і камінець. Зашкварчало і пішла пара. Вибираючи кінцем кинджала вистигле каміння, Тубілай кидав у воду нове. Поступово вода закипіла і яничар-ага зняв з пояса маленьку шкіряну коробочку з зіллям. Суха трава полетіла в окріп. У маленькій скляночці з випеченої глини знайшлося щось схоже на мазь і він зачепив звідти кінчиком ножа. Вода булькала, розносячи серед степу незвичний аромат чужоземних трав. Нарешті він припинив чаклувати над напоєм і склав руки у молитві перед заходом сонця. Він просив у всемогутнього Аллаха милості для цієї невірної.

А потім, розв’язавши її сорочку, розтер цією ж маззю груди та плечі. Дівчина пила маленькими ковтками, розхлюпуючи напій тоді, як починав душити приступ кашлю, і Тубілай тримав її голову, адже сама полонянка вже не мала сил. Вона приймала тепер усе, що пропонував їй ворог. Без жодного слова, без жодного прояву невдоволення.

Темрява опустилася на степ. Підкинувши у вогонь ще кілька патиків, Тубілай повернув її обличчям до вогнища, а сам ліг поруч, притискаючись до дівчини і зігріваючи її своїм тілом. Він не стулив очей ні на мить, відчуваючи лівим боком свою зброю, а грудьми — як минає тремтіння її тіла, легкого та тендітного, не такого, як в інших жінок, котрих доводилося відчувати. Іноді він починав дрімати, але при цьому чув переспіви перепілок, сюрчання цвіркунів і шелестіння трави.

Тубілай підвівся на ноги лише тоді, як сонце нагріло степ. Вона вже не спала. Вогнище горіло весь час і недосмажене буджаками м’ясо мало скласти їхній сніданок. Але дівчина відвернулася, не бажаючи їсти.

— Якщо ти не їстимеш, то помреш, — сказав Тубілай, пропонуючи їжу.

— Краще вже померти, — промовила вона, — ніж те, що мене чекає.

— Ніхто не може знати, що його чекає, — заперечив яничар-ага. — На все воля всемогутнього Аллаха. Як тебе звуть?

— Марія.

Це було сказано після паузи. Минулого разу його запитання взагалі залишилось без відповіді. А йому чомусь схотілося повторити це ім’я. Як би воно звучало на його губах, промовлене цією мовою невірних? Але замість цього язик почав сам промовляти зовсім інше і він розумів чому.