Олексій Волков - Емісар

Цього разу вовк завив дуже близько, Марія здригнулась усім тілом, притискаючись до нього мимоволі. Потім підхопили інші і тепер уже заводила вся зграя. Непокоїлися, хропіли коні із зав’язаними ротами. Тубілай сидів нерухомо, відчуваючи боком її, загорнуту у попону.

— Розклади вогонь, будь ласка! — попросила Марія.

Він лише поправив грубу тканину навколо її тіла і мовчав. Голос її також мав здатність проникати скрізь. Від нього не можна було відгородитися і не слухати. Він перекривав усе — тріскотіння цвіркунів, крики нічних птахів, шум вітру… Навіть виття вовчої зграї, від якого у кожного мав би йти мороз по шкірі, залишалося десь хтозна-де. І Тубілай мовчав, сприймаючи кожний звук голосу цієї жінки з дивним, хоча й знайомим відчуттям.

Кілька років тому війська Сулеймана-паші увійшли у Візантію. Битва точилася цілий день і надвечір, коли ворог уже виснажився, великий візир наказав кинути у бій яничарів — елітне воїнство, що завжди вступало у битву останнім. Тубілай, щойно ставши яничар-агою, уперше вів двадцятитисячну гвардію всемогутнього.

Навколо палав вогонь, лунали крики поранених та останні звуки бою, а він заціпенів перед воротами палацу, тримаючи у руці скривавлену зброю. Небачені раніше височезні колони, прикрашені зображеннями невідомих божеств, нависали над ним і він просто розглядав це диво. Ні, не мало жорстоке серце воїна тих струн, якими належало б сприймати красу. Проте краса виявилася такою, що зупинила його і примушувала просто спостерігати диво, раніше не бачене.

Щось схоже відбувалося і тепер, з тією різницею, що йшлося не про мертве каміння, а живу жінку. Він мовчав, слухаючи оце «розклади вогонь», яке час від часу повторювалося дивними звуками і приносило у його розум щось таке, ні з чим незрівнянне.

— Не бійся, — нарешті промовив Тубілай. — Вони не прийдуть сюди. Спи, завтра важка дорога.

Та хоч яка вимучена була Марія, а під ці страшні завивання заснути не могла. Холодні чужі зорі нависали над степом. Повний місяць — час для всілякої нечисті, якої вона завжди так боялася. Навіть у хаті постійно завішувала віконце, щоб не бачити його зловісного сяйва, і скручувалась у ліжку під перинами, хоч і знала, що за стіною рідні люди — ті, що сховають і захистять. Не захистили. І тепер тут, серед диких рівнин… Дівчина посунулась і сховалася за нього. Широкі груди того, хто був винуватцем її страждань, затулили місяць.

Він лише повернув голову і знову зайняв звичне положення зі схрещеними ногами. Невже ця людина бачить у темряві? О, Господи, милосердний… Бачить. А може він і є нечиста сила? Одначе думка ця чомусь не злякала її, наче Марія була упевнена у зворотньому. Нехай бачить. Однаково ніколи б вона не наважилася тікати зараз, у цьому степу, що кишить звіриною, здатною роздерти. Він не роздере. Навпаки, захистить. Зігріє, не дасть замерзнути, щоб потім… Вона тут же затуляла вуха і заплющувала очі, сподіваючись відігнати думки про оце «потім», якого боялася більше, аніж усієї можливої і неможливої нечисті.

Спати її викрадач не збирався. Він що взагалі може без сну? Хіба звичайна людина здатна отак, зо дня в день не стуляти очей? Бліде сяйво освітлювало його голову у чалмі. Очі розплющені. Руки вільно лежать на колінах. Він не боявся вовків. Зграя крутилася навколо і це свідчило про те, що принаймні ніхто з двоногих хижих звірів не добирається до них, прикриваючись темрявою.

— Вони справді не дістануться сюди? — голос Марії тремтів.

— Тобі нічого боятися.

Ці слова її заспокоїли. Тому що вона, хоч як дивно, вірила цій людині. Він наперед сказав, що погане, яке саме зло має заподіяти їй. А до цього… звісно, нікому не дасть її скривдити. Погане і неминуче відсунулося кудись далеко, за невизначені межі, залишаючи її наодинці зі спокоєм і з тим, хто тепер захищав її.

— А як тебе звати? — Марія довго наважувалася перед тим, як запитати.

— Я двічі називав при тобі своє ім’я, — відповів Тубілай. — Ти мала чути.

— Я хотіла запитати, яке твоє справжнє ім’я. Як тебе звуть насправді?

— Це моє справжнє ім’я.

— Ні, — Марія підвелася і глянула на нього упритул. — Ти говориш неправду. Обличчям ти не бусурманин. І знаєш нашу мову. Ти зрадив свою землю, забув віру і скривдив…

— Ти багато говориш, невірна, і твоїм язиком не керує розум. Я Тубілай-ага — вірний слуга могутнього Сулеймана-паші. Коли ти потрапиш до його сералю і станеш аджемі, тебе навчать, що навіть жінка…

— Я не хочу бути ніякою аджемі! — вигукнула Марія, яку знову почав охоплювати жах від цих незрозумілих слів, жах перед майбутнім.