Олексій Волков - Емісар

— Це правда.

І тоді я, зітхнувши, особисто повторив обстеження, скривившись при цьому. Він не брехав. А Марк, одягнувши светр, узяв з полиці першу-ліпшу книжку і погортав її лівою рукою. Потім налив у кружку кока-коли і розмішав ложкою, а тоді, взявши листок і ручку, написав знову ж таки лівою рукою: «Я дійсно бажаю допомогти вам. Але для цього нам належить діяти узгоджено. Ви маєте вірити мені і слухатись. Лише так у нас буде шанс». Нижче він поставив підпис.

— Як бачите, я повністю дзеркальна людина.

— Ну, на рахунок слухатись… — задумливо промовила Інга. — Тут у нас може не бути вибору. А от вірити… Для цього з вашого боку потрібні якісь переконливіші аргументи. Ви так і не пояснили нам, що конкретно все це означає. Для чого ми їм, як потрапили ви самі у цю історію, як дізналися про нас. Що вас з ними пов’язує…

— Ти не проста людина, — додав я. — Завалити купу цеерушників, отак запросто… Ти якось вистежив їх, був у курсі справ, що вони нас везуть. Зрештою, ти мусив проходити спеціальну підготовку більш ніж серйозно. Ти з кимось пов’язаний і мусиш на когось працювати. І зараз вішаєш нам «локшину», а хочеш, щоб тобі вірили. Як можна вірити?

— Я вас урятував.

— Не знати для чого, — вставила Інга. — Не знати, що у вас на меті. Може нас чекає щось ще гірше.

— Людина не може знати напевно, що на неї чекає, — знизав плечима Марк. — Здатна лише припускати. А припущення базуються на аналізі подій та фактів. На ґрунті подій, пов’язаних зі мною, у порівнянні з попередніми ваші припущення не мали б бути поганими.

Як хотілося мені запитати його зараз про людей, які упродовж останніх кількох місяців «наклали лапу» на мене і були фактично моїми господарями!

Я відчував, що Марк знає, хто вони такі. Проте міг і не знати. Взагалі не знати про мої останні пригоди. І тоді навряд чи вартувало передчасно розкривати усі карти.

— А ви до якої розвідки належите? — в’їдливо запитала Інга.

— Уже ні до якої.

— А до якої належали раніше?

Марк мовчав, закиданий нашими питаннями. У його погляді й зараз не було розгубленості, проте у мене виникло припущення, що ліквідувати нашу охорону і посадити літак для нього було легшим завданям, аніж встановлення контактів з нами.

— Ви крутите, — заявила Інга. — Ви дійсно не говорите нам усього. Ви не пояснили головного — чому допомагаєте нам. Такий аргумент, як доброта душевна, ви вже пробачте, я не приймаю. Не знаю, чи це дійсно правда, що над нами трьома висить одна загроза, але якщо так, то майте на увазі, не розраховуйте на нас до кінця. Навіть такий, як ви повинен мати захищену спину. Щойно нам здасться, що краще без вас — ми вас покинемо. Підставимо… усе що завгодно. Якщо хочете розраховувати дійсно на довіру, то це робиться не так.

— Ми хочемо зрозумілого пояснення чому ви з нами проти них.

— Тому що у мене немає вибору, — повторив Марк. — Я дійсно сам-один. І ви також. Утрьох легше.

— Ні чорта, — заявив я. — З твоїми навичками ми для тебе тягар. І вижити тобі легше самому.

— Окрім бажання вижити існують ще переконання.

— У таких як ви, не може бути переконань, — упевнено промовила Інга. — Якщо ви вважаєте мене за ідіотку, будь ласка…

— Де ти набув цих навичок? — гнув я своє. — Конкретно скажи, де ти навчався як проникнути у літак і перестріляти загін професіоналів? Звідки у тебе зброя? Відповідай так, щоб ми розуміли. Або не розраховуй на довіру.

Зрештою, ми виговорилися. Він сидів спокійно і, здавалося, більше не звертав уваги на наші наскоки. Але я бачив — він думає. Про що? Варто чи не варто? На мить, коли наші погляди зустрілися, мені здалося, що ця людина дійсно готова розповісти щось таке, після чого у нас вже не буде запитань.

— Я втомилася, — повернулася до мене Інга. — Мене починає лихоманити. Я хочу лягти і вкритися. Сподіваюся, ви дозволите? — останнє стосувалося Марка.

Вона влаштувалася на диванчику у кутку і я накрив її якимось простирадлом, розуміючи, що й сам не проти заплющити очі. Надто багато сталося такого, що…

— Гаразд, — так несподівано промовив Марк, що ми мимоволі здригнулися. — Нехай буде по-вашому. Я розповім усе як є насправді. Колись і комусь це потрібно зробити.

— Гаразд, — промовив Марк, всідаючись навпроти нас. — Як бажаєте. Ви хочете правди — нехай. Хоча, вона вам не сподобається. Причиною ваших негараздів дійсно є ця аномалія, хоч як крути. Хоча… — він замислився, підшукуючи слова. — Загалом її не варто так називати.