Олексій Волков - Емісар

Інга всілася чимближче до мене, навіть підсунула крісло. Вона також боялася нашого рятівника. І що вже було казати про Івана, нашого земляка, якого на п’ятому році перебування у Штатах спіткала така прикра несподіванка! Та він тримався чи не найкраще з нас. Відчувалося, що цей не надто показний чоловік уміє давати собі раду у різних ситуаціях. Його витримка взагалі дивувала.

— Ваню, — якомога спокійніше сказав я. — Ми не з ним. І зробити тобі щось погане не дамо…

Наш «рятівник» підвівся і пістолет з’явився у його руці. Автоматично підвівся і я. Кого-кого, а мене він не має продірявити, бо для чого ж було витягати з літака? Інга зблідла.

— Зараз ти посидиш окремо, — промовив він до Івана, — а ми поговоримо.

Рука з пістолетом зробила запрошуючий жест. Це означало, що мені також належало йти. Хоча, гадаю, і він також розумів, що ми не накиваємо п’ятами. Куди нам, остаточно зацькованим невідомо ким, ще й у чужій країні!

У квартирі-офісі Джорджа Мелоуна, яку він оглянув одразу, знайшлося для цього ідеальне приміщення — лабораторія для проявлення знімків. Майже порожня, без вікон, з металевою трубою водопостачання. На ній і заклацнулися браслети, а ми повернулися до кімнати.

— Тепер може поясните нам, що усе це означає? — висловила побажання Інга.

— Ви праві, нам треба якось порозумітися, — промовив він, ховаючи зброю. — Адже ми маємо бути союзниками, інакше… Я ще якось видряпаюся, а ви уявіть, що вас чекає.

— Якраз цього ми не уявляємо, — сказав я.

— І ви б хоч сказали, як до вас звертатися, — додала Інга.

— Як забажаєте, — з руху, зробленому плечима, було видно, що йому дійсно однаково. — Назвіть як хочете, тільки не забудьте потім. Давайте, я буду Марком Колінзом.

— Ви американець?

— Якщо вже ми тут, краще бути американцем.

— І що ви, Марку, збираєтеся робити далі? — звісно, ну хто як не Інга мала брати ініціативу у діловій розмові.

— Далі ми повинні тут загубитися. Вас шукають серйозні структури. І до їхніх рук вам краще більше не потрапляти.

— Які це структури? — запитала вона.

— Це… — той, кого тепер належало називати Марком Колінзом, на мить замислився. — Скажімо так, спеціальний відділ їхньої розвідки, яка зветься ЦРУ, ви чули, напевно.

— А на хріна ми їм? — не витримав я.

— Скажімо так, для дослідження.

— Тобто…

— Тобто після цих досліджень від вас навряд чи щось залишиться.

Я слухав ці лаконічні фрази і все холонуло всередині. І це, звісно, заважало повною мірою зрозуміти його. Іноді мені взагалі ставало млосно. Я підвівся і, пройшовши по кімнаті, сперся на підвіконня. Марк сидів спокійно, лише провів мене поглядом. Відчинивши кілька дверцят у різних шафах, я таки знайшов бар. Очевидно, лікар Мелоун рідко вживав алкоголь, оскільки дві пляшки віскі і ще якась мура були закорковані. Нервово здерши етикетку, я почав витягати пробку.

— Не варто, — похитав головою Марк.

— Я не збираюсь напиватися. Просто важко від усього цього. Допінг, розумієш? — і глянувши на нього майже по-ворожому, перехилив пляшку.

Те, що він мені дозволив, усе-таки допомогло. А потім він відібрав пляшку і вказав на крісло.

— І за те дякую, — промовив я. — А тепер скажи, на біса воно їм?

— Ви становите для них інтерес, тобто ваша аномалія.

— А конкретно? — вчепилася Інга. — І чому ми?

— Ну, чому ж тільки ви… не тільки.

— А хто ще? — не вгавала Інга. — Наче не чути було, щоб такі люди регулярно пропадали. А їх і в Штатах вистачає. Один на триста тисяч. Знаєте скільки це для багатомільйонної країни? Чому саме ми? Кажіть! Ви ж знаєте…

— А яка твоя роль у цьому? — запитав я. — Ти з якої служби?

— Я сам по собі. Поки що.

— І ото рятуєш нас по доброті душевній?

— Та ні, не зовсім.

Він знову думав лише якусь мить, а потім почав… роздягатися.

— Це що, чоловічий стриптиз? — пробурмотів я.

Йому, цьому Маркові, було що показати: грудна клітка просто-таки залізна, треновані м’язи. Роздягнувся лише до пояса і тоді зробив запрошуючий жест.

— Не хочу бути марнослівним. Послухайте, де у мене серце.

Але ми сиділи і не ворушилися.

— Прошу дуже!

— Послухай, — запросив я Інгу. — В принципі, ми маємо це знати напевно.

— Чому я? — знизала плечима вона.

— Тому що я чоловік і мені не надто приємно до нього притулятися.

— А мені що, має бути приємно?!

— Я чекаю, — нагадав Марк.

Вона підвелась і, нахилившись, притулилася до його грудей кілька разів і з різних боків, а потім розвела руками: