Олексій Волков - Емісар

А назустріч нам усе частіше траплялися поліцейські машини з увімкненими сиренами.

— Я хочу повторити свою вимогу, — промовив я, — якщо ти стрілятимеш у сторонніх людей, на наше сприяння не розраховуй.

— Я не стрілятиму в сторонніх людей, — його відповідь звучала безбарвно і, як на мене, непереконливо.

Інга була напруженою і мовчазною. Вона перелізла наперед і застигла, дивлячись туди, де зливались усі чотири ряди автостради.

— Ці знімки ми веземо з Мінесоти, центрального шпиталю. Нашого лікаря звати Джордж Мелоун. Він діагност за фахом, читає та описує знімки. У нього угода з багатьма закладами… — цей несподіваний земляк намагався сприяти нам, як міг. Інга лише кивала головою і я боявся, що половина цієї інформації виходить одразу ж у друге вухо.

Я озирнувся довкола. Тремтіння рук і ніг заважало зосередитися. Суцільний потік машин рухався хтозна-куди. Хто тут може зупинити його у намаганнях виловити трьох «зальотних»… навіть важко було якось нас охрестити. Адже ми не були одною командою. І раптова думка, як блискавка. Зникнути, загубитись у цій безодні під назвою Чикаго належало нам з Інгою. Лише двом. Без нього. Я був упевнений у цьому на всі сто. Навіть двісті. От тільки була одна обставина, яка змушувала замислитися — варто скористатися таким шансом, якби трапився вже, миттєво, чи ні. Ця людина, без сумніву, знала що робить. Отже, рятівник наш, який, можливо, все-таки мав на меті щось погане, міг багато знати про суть усього, що заварилося навколо нас. А воно не скінчиться тільки тому, що нам вдалося втекти з літака. Розвиток подій зміцнював мою впевненість у тому, що ми настільки комусь і для чогось потрібні, що нас шукатимуть вічно, доки не знайдуть. Тож розуміння обставин мало зіграти нам на руку.

Андруш сидів навколішки, зігнувшись і тримаючи руками обрубаний спис, що стирчав із живота. Козацька чуприна звішувалася з лоба, вкритого холодним потом. Сотник важко дихав, але жоден стогін не злітав з його вуст. Марія припала до землі поряд, затуляючи руками обличчя, сльози котилися по руках.

Устромивши до піхов знайдений у буджацькому возі ятаган, Тубілай схилився над пораненим сотником.

— Скоро ти помреш, невірний, — він промовив це тихо і впевнено, без тіні вдоволення чи навпаки жалю. Просто повідомляв тому, хто щойно бився пліч-о-пліч з ним, що має статися невдовзі.

— Знаю, — відповів Підкова.

— Ти врятував мені життя, невірний, — продовжував Тубілай. — Тому поплатився своїм. Яке твоє останнє бажання? Скажи, чого ти хочеш?

Андруш підняв на нього очі і так само тихо промовив:

— Відвези… панну… додому…

— Ні, — твердо сказав яничар-ага. — Ця жінка належить моєму повелителю, великому султану Сулейману-паші. Цього я не можу для тебе зробити.

— Вона не належить нікому, — заперечив Андруш. — Ти прийшов у чужі землі і взяв її, наче злодій…

— Усі землі — володіння всемогутнього Аллаха, — відповів Тубілай. — А мій повелитель — його намісник на землі. Отож усе належить йому.

— Ти обусурманився, брате… забув чия кров у тобі тече. Забув Бога…

— Ти просиш те, чого не можна зробити, — перервав його Тубілай.

— Не можна зняти з неба місяць… — ще тихіше промовив Підкова. — І сонце загасити не можна… а панну можна посадити у сідло і… Ти не дотримав обіцянки… Отже, невірний все-таки не я… Ти — невірний…

Голова козацького сотника похилилася ще нижче.

Тубілай підвівся, випрямляючи спину.

— Ти хоробрий воїн, — сказав яничар-ага. — Я можу зробити тобі милість, — рука його обхопила різьблений, з камінням ефес ятагана.

— Не потрібно… — не дивлячись на нього, відповів Андруш. — Не варто шаблю тупити. Ще згодиться…

Тубілай нахилився до Марії, беручи її за плечі.

— Ні! — заволала дівчина. — Залиш мене тут! Пусти! Пусти…

Вона знову почала видиратися і тут почула тихо промовлені сотником слова:

— Їдь з ним, дівчино… тепер інакше не вийде… там будеш як королева… тут зганьблять тебе… скоро повернуться… бережи тебе Боже… бережи її, невірний…

На стоянці буджаків залишилося тільки троє коней. У небі кружляли шуліки. Диск сонця над обрієм уже став сліпучо-яскравим, але очі козацького сотника дивилися на нього, не відриваючись. Тому що бачити вже не могли.

Коли людину припинають наручниками, попередньо отруївши їдким газом, від якого мізки стають «а ля ваш», а потім везуть невідомо куди, здається, мусиш бути щасливим від будь-яких змін. Тим паче, коли за кілька годин після цього вдається сісти у м’яке крісло без наручників. Саме у такому кріслі сидів тепер я і навіть тримав у руках другу пляшку кока-коли. А розум вперто сверлила одна думка — зовсім протилежна.