Олексій Волков - Емісар

— Так… — знизав я плечима. — Це ти вгадала.

Наголос на «це» не був прихований, тому Інга здивовано запитала:

— А все решта що — ні?!

— А все решта… — я розвів руками. — Все решта можна ліпити як душа забажає — це ж кіно. Ось видеремося звідси і знімемо так, як тобі подобається. Ти ж знаєш, як має бути.

— Володю… — здивувалася вона, — ти що, образився? Ну пробач…

— Нічого, — промовив я, заплющуючи очі. — Давай краще вимкнемо. Треба відпочити. Я не образився. Нехай тут у нас усе скінчиться щасливо. А щасливий кінець на екрані ми вже якось забезпечимо.

Думка про завтра була ще більш неприємною, ніж образа за свою мрію. Навіщо я це останнє сказав? Наче нагадав їй, що життя це не кіно, щоб закінчуватися щасливо. Вона боїться, хоч і тримається. Не треба було. Але цих десять хвилин «перед екраном», я відчув, якось зняли напругу, дали перепочинок натягнутим нервам і подарували надію.

У життя і кіно все-таки є одна спільна риса — і там і там надія помирає останньою.

Звукоізоляція нашої упаковки була прекрасною і нам ніяк не вдавалося зрозуміти, що відбувається зовні. Стуки-грюки ледве відчувалися — десь далеко-далеко. А потім наша «коробка» набула якогось руху поштовхами. Зорієнтуватися ми не могли поза всяке бажання. Але мені здалося, що її вивантажують. Отже, ми приїхали? Чому тоді не нас тягнуть з неї, а усе разом? Кілька разів крісла та підлога помітно хитнулися, а далі знову усе плавно і без поштовхів. А потім моє тіло почало вловлювати ледве помітну вібрацію. Якусь таку…

— Ти чуєш? — запитала Інга.

— Чую. Схоже, нас перевантажили і везуть уже чимось іншим.

Я спробував розслабитися і ловити будь-який вплив нашого середовища, та збагнути було важко. І раптом характер вібрації змінився, а підлога та стіни «коробки» почали кудись хилитися. На якийсь час усе затрималося у цьому положенні, а потім вирівнялося.

— Літак, — промовила Інга. — Нас везуть у літаку. Володю, ти розумієш?

Інга мала рацію. Так міг виглядати зліт. Вібрація повністю припинилась і тепер ми не чутимемо нічого, аж поки лайнер не піде на посадку. От коли усе це почнеться у зворотньому, ми переконаємось остаточно. Слабкість розливалась у грудях усе більше й більше. А ідіотське припущення щодо суті нашої подорожі, висловлене Інгою, тепер зайняло мої думки серйозно.

— Ми летимо до Штатів, — сказав я, коли мовчати стало неможливо.

Вона, така крута лише у зручному оточенні, здригнулася від цих слів. А очі Інги не допомогли мені у тому, на що я сподівався. Навпаки. Там було досить її власного страху, щоб я міг розраховувати відвантажити ще й свій.

— Я ж казала…

Дійсно, куди ще могли нас везти літаком? Через океан, який не переїдеш фурою. Куди ще могли нас везти, як не до країни, де у мою ногу вживили пристрій, що мав тримати наче песика на повідку? І яка ще інакша причина, крім припущення Інги, могла б мати місце для того, щоб везти до цієї країни двох таких, як ми?

Напевно, усе це відбуватиметься безболісно. Ми заснемо і навіть не відчуватимемо, як нам робитимуть операцію, після якої можна не прокинутися. Але який сенс тоді має усе те, чим мене примушували займатися останнім часом? Для чого шпигунські навички, блоки останніх новин і прийоми двобою? Щоб моя «ліва» печінка стала «смачнішою»? А… а якщо оці, що нас везуть — зовсім не ті, інші? Якщо те, що припускає Інга на рахунок органів — правда, і вони займаються таким, а ті, перші — дійсно спецслужби і хочуть за допомогою нас, як приманки піймати їх? Це була така маячня, що не трималася купи, проте нічого кращого до голови не лізло.

На якийсь час усе зависло в повній невизначеності. Тиша, замкнений простір, і ми, виснажені жахом та абсурдними, як на звичайних людей, думками.

Рух почався несподівано, коли підлога нашого бункера почала хилитися у протилежний бік. Ми таки у літаку, і він заходить на посадку. І знову усе стислося від передчуттів. Проте Інга не дала мені «насолодитися».

— Дивно, — промовила вона. — Щось не те. Літак, коли заходить на посадку, завжди хилиться на одне крило. Він мусить зробити поворот і зайти на посадкову смугу. Розумієш?

Інга і тут мала рацію. А мені, навіть як шпигуну-початківцю, нё вистачило спостережливості. Довелося лише знизати плечима. Нахил став ще більшим, а потім з’явилася вібрація, набагато сильніша, аніж та, що була спочатку. «Упаковку» нашу просто-таки трусило, а потім підлога почала вирівнюватися. Нас бовтало і на якусь секунду з’явилося щось подібне до відчуття невагомості: кишки підскочили до горла й одразу ж протилежне — налилися важкістю руки і ноги, а потім знову… Її знудило. Інга тепер важко дихала, але трималась.