Олексій Волков - Емісар

— Шкода… — кидаючи спересердя шапкою у траву, промовив молодий запорозький сотник Андруш Підкова. — Шкода, їй-бо що не служу я гетьману. Був би там.

— А Чуб зараз чорта з дияволом на службу візьме, аби Вараву звідти скинути і у пилюці виваляти, — загиготів Клим Думка, котрий стояв поруч. — Іди, спробуй. Тільки Варава тобі дасть такої прочуханки, що потім і гетьманської служби не втягнеш, не те що на Січі!

А в центрі натовпу знову задзвеніли шаблі. Останній вояк з боку козаків насідав завзято, але запорожець тримався міцно. Його оселедець, закладений за вухо, вибився і тепер мотиляв перед очима, проте це йому зовсім не заважало.

— Ну!!! Товчи його! Рубай!!! — Чубове обличчя бралося багрянцем. Червоніло й розпалювалося усе навколо. Гетьманські козаки кричали, підбадьорюючи товариша по зброї, запорожці свистіли й гукали так, що закладало вуха.

А обранець полковника вже присів під потужними ударами Варави і той зрештою просто пхнув його чоботом під загальний сміх.

— Ну! — кричав кошовий. — Давай, старий скнаро, ще діжу горілки зверху і ще двадцять золотих. І нехай твоя красуня-доня поцілує переможця.

І став тоді ще трьох!

Ці викрики викликали загальне вдоволення. А старий полковник уже розштовхував небожів і синів, намагаючись витягти з піхов і свою шаблю. Запорожці реготали, а наближені марно переконували Чуба віддати золото й оковиту, аби уникнути гіршого. А бійка вже загрожувала здійнятися у самому гетьманському таборі, та найбільш миролюбним удалося схилити полковника до мирного вирішення конфлікту. Побачивши це, Самійло видерся на колоду поруч з Варавою і загорлав:

— Ну! Що, немає більше хлопців-молодців? Що, ніхто не хоче? То нехай дідько вам у пельки начхає! Ну, хоч хтось!

Той, хто вийшов з натовпу, взагалі не мав при собі зброї. Він мовчки підійшов під самий стовбур, вклонився кошовому і показав на колоду. Запанувала тиша.

— Хто ти, чоловіче? Язика проковтнув, чи що? — запитав згори Самійло.

— Не говорить він, — промовив згорблений каліка без руки, який вештався поруч із незнайомцем. — Був у турецькому полоні, язика йому вирвали. Хоче з вашим лицарем силою помірятись, як дозволяєте…

— Ну нехай… — розвів руками кошовий. — Не можуть гетьманські вояки — нехай буде німий. Вилазь, брате, коли бажаєш. Але перехрестися, щоб добрі люди бачили, що ти не бусурманин! І дайте йому шаблю. А ти, Чубе, мусиш взяти того чоловіка на гетьманську службу, як переможе!

Запорожці гиготіли, заглушуючи його мову. Не сміявся тільки Підкова, який від самого початку бачив на колоді лише себе.

— І каліку його — також на гетьманську службу! За тлумача! Він же німий!

Дзвін шабель перервав несамовитий регіт. Незнайомець — кароокий широкоплечий чоловік, тримався легко і впевнено, вчасно задкуючи по круглому стовбурі і відбиваючи удари Варави. А той не на жарт замислив задати йому прочухана. Запорозька шаблюка у жилавій руці виписувала дивні лінії, загрожуючи розсікти нахабу навпіл.

— Уб’є насмерть, чортів Варава… — взявся за голову Клим, — хай мені грець…

Гул здивування прокотився у натовпі, коли незнайомець перекинув клинок у другу руку, ще й розвернув його кривизною, наче збирався битися тупою стороною зброї. Не втрачаючи рівноваги, він кілька разів ухилився, а потім зловив обернутою шаблюкою, наче місяцем, клинок запорозького лицаря. Вони вперлися шаблями лише на якусь мить і вона виявилася згубною для Варави. Німий одразу ж відсахнувся, забираючи клинок і рівновагу було втрачено. І одразу ж запорожець отримав удар плазом під коліно, а потім руків’ям шаблі просто в обличчя, після чого вкарбувався могутньою спиною у пилюку. Усе навколо замовкло, коли Варава напружився, пробуючи піднятися, а потім зм’як, не в змозі прийти до тями. Переможець застромив зброю у стовбур і голіруч скочив на землю.

Крики почали лунати одразу і це вже були гетьманські козаки. Чуб проштовхався наперед і з усієї сили поцілував незнайомця під галас своїх вояків. Старий полковник вимахував руками і навіть просльозився, задоволений, що нехай хоч не його хлопці, а цей німий провчив нахабних запорожців і врятував свято. А за кілька хвилин він уже трусив перед носом свого рятівника золотими під схвальні вигуки воїнства.

Підкова мовчки підняв шапку, плюнув спересердя і, проштовхуючись крізь натовп, рушив геть.

— Куди? — гиготів позаду Клим. — Зараз Чубова донька-красуня чарку підноситиме! Ти ж хотів цілувати її! То хоч подивися, бовдуре…