Олексій Волков - Емісар

Я легенько стиснув її гомілки своїми. Вона повернулася сюди, у бункер, лише на мить, щоб поцікавитися поглядом, чого це я хочу. Цей жест був тим, чого вона не потребувала — навіть у такій ситуації.

Ми їхали довго, а за якийсь час нас по черзі вивели до ящиків і наказали справити потребу. Це означало, що найближчим часом такої можливості не буде. Ящиків тепер було стільки, що залишався лише прохід посередині. Нас збиралися закласти повністю. Здогадка вколола раптово і неприємно. Везтимуть через кордон. Що ж інакше? Бункер замурують цими ж ящиками і тоді нас ніхто не почує і не побачить. Хіба що… Але у випадковості я не вірив. У таких все схоплено. Напевно, на митниці усе домовлено або є якийсь надійний канал. А що далі? Куди? Куди закине мене доля цього разу? Моя підступна доля, та, що і так усе життя кидала й кидала…

— Можна, ми сядемо знову так, мені дуже зручно, — попросила Інга.

Я мовки виконав її прохання, вона посунулася ще далі, з’їжджаючи по кріслі, наскільки дозволяв ланцюг, і відкинулася на спинку. Дорога мала бути довгою.

— А ти можеш розповісти мені про твою мрію? — несподівано запитала вона.

— Чого раптом тепер? — здивувався я. — Якось інші думки у голові. Навіщо тобі?

— Хтозна, як буде далі, — подумавши, промовила Інга. — Можливо… дійсно більше ніколи не побачимося.

Я чув, як здригнувся її голос. Звісно, не від перспективи ніколи більше не побачити мене. Просто малося на увазі інше. «Може нас уб’ють». Гадаю, саме такі думки мучили її. А промовити таке ще страшніше, ніж думати.

— Мрія тепер одна… — пробурмотів я швидше сам до себе. Навіть у такій ситуації, коли було чим перейматися, не приємно, щоб тебе сприйняли за дивака. — Щоб оце швидше скінчилося.

— Не бажаєш… — скривилася Інга. — Гаразд. Просто хотілося знати, про що може мріяти людина. Мені дійсно не доводилося. Може вже й не доведеться.

— Не кажи дурниць, — попросив я. — Якби нас мали знищити, то зробили б це давно. На біса везти з таким «комфортом»? І ти ще помрієш. І не тільки.

Але Інга лише заперечливо похитала головою.

— Знаєш для чого ми їм потрібні? — наче наважившись, запитала вона.

— А ти знаєш…

— Ні, але здогадуюся. — Вона перевела подих і продовжувала, дивлячись мені в очі. — Я думала. Вважай одразу після того, як ти змусив мене провести з тобою півночі у ванній. Другу половину я думала. Не дивлячись на те, що не вірила тобі до кінця. І тепер думаю постійно. Тоді у мене ще була надія, що ти схиблений і таким чином розважаєшся. На жаль, тепер ця перспектива зникла.

— Дякую… — промимрив я. — Дуже радий.

— Не радій, — похмуро промовила Інга. — Краще б ти був схибленим. Друга перспектива, та, що залишилася, — набагато гірша. Я гадаю, нас везуть як донорів якихось органів.

Зізнатися, німіти у мене почало одразу. Десь усередині. А потім розливатися. Бридке відчуття. Вона відвернулася, напевно, усе те саме було і на моєму обличчі.

— І які ж аргументи на користь цього? — щоб промовити цю розумну фразу, довелося прокашлятися.

— Аргументів жодних, — вона знову дивилася на мене. — А логіка підказує тільки це. Ти правильно сказав тоді, якщо цікавимо їх обоє, то причина зрозуміла стопудово — наша вроджена аномалія, яка зустрічається украй рідко. І якщо нас дійсно везуть за кордон, то швидше за усе з цією метою. Могло статися, що комусь, гадаю, якійсь впливовій, могутній людині знадобилося «праве» серце. Або ж «ліва» печінка. Уяви собі, у якогось боса дитина помирає. Дитина, уроджена з такою аномалією, тільки її серце на додаток ще й хворе. Зупиниться він перед тим, щоб дістати потрібний орган таким шляхом? Розумієш? Дитина ця — ну, тобто, вже не дитина, зрозуміло, доросла людина — такий самий аномал, як ми з тобою. Збіг обставин.

— Аргументи неспростовні… — їдко промовив я. — А чим це наше «праве» серце відрізняється від звичайного людського? Чи печінка? Ти що, зовсім ні в дуб ногою? Такі ж самі органи, тільки розташовані наче у дзеркалі!

— Я розумію, що тобі цього не хочеться, але криком тут не допоможеш, — спокійно заперечила Інга. — Що є, то є. І пересаджувати серце, як і печінку такому аномалу від простої людини набагато важче. Це без сумніву. Або ж взагалі неможливо.

— А ти, напевно, хірург-трансплантолог? — продовжував сичати я. — З великим досвідом… Одна операція на нозі, і то пацієнт мусів сам доробляти.

— Ні, — відповіла вона, — я просто людина з ерудицією вище середнього. — На руки свої поглянь…

Я мовчки подивився на свої руки.