Олексій Волков - Емісар

Це дійсно була дивна жінка.

— Але я бачу, тобі цього не треба, — вів я.

— Ну чого ти ускладнюєш? — зітхнула Інга. — І так усе досить складно. Давай.

Я мовчки обійняв її і притулився, намагаючись відчути усім тілом. У такому положенні й залишився, притулившись щокою до її жорсткого від лаку волосся. Інга мовчала, вирішивши, напевно, стояти стільки, скільки мені схочеться. Вона все-таки була справедливою людиною і не хотіла мене образити.

— Мені було класно з тобою, — сказав я. — Дуже хочу, щоб у тебе все склалося добре. Дуже сподіваюся, що без мене ти їм не будеш потрібного і вони так і не з’являться на твоєму горизонті. І ще…

— Що ще… — повторила вона і я не відчув у цих словах якоїсь нетерплячості, тому продовжив.

— І ще… Кожен з нас знає, як треба жити. Кожен має право на власну думку і власну долю, таку якої хоче. Але, не дивлячись на це, я тобі все-таки бажаю закохатися. Колись. Так, щоб «дах» поїхав. І бути щасливою. Цього я тобі від душі бажаю.

Інга нічого не відповіла. А я нарешті відліпився від неї і поцілував у губи. Важка процедура прощання скінчилася.

— І ти будь щасливий, — промовила вона. — Повір, я також цього хочу. І нехай… нехай твоя мрія здійсниться. Байдуже, що я не знаю, про що вона.

— Я їхатиму перший, — сказав я. — Тримайся слідом, близько. Ніде не будемо зупинятися. Ну, вперед.

Наші машини стояли дещо навскіс, носами дуже близько одна до одної, і мені не вірилося, що зараз вони роз’їдуться, щоб, можливо, ніколи більше не пересіктися. Пискнули сигналізації, відчинилися дверцята. Хвилювання перед дорогою огортало мене з новою силою.

Він просто підняв руку — той, хто невідомо звідки взявся біля відчинених дверцят, і одразу у ніс мені вдарило задушливим струменем. Миттєво запекло в очах, забракло повітря і в грудях кольнуло наче голкою. Руки мої самі схопилися за раму дверцят, але виштовхнути тіло з машини вже не змогли. Я наче поступово відключався, хоча й бачив, як два чоловіки підійшли й схилилися наді мною, як вони брали мене попід руки і виводили назовні. Ніг я не відчував, а розуміння, що не в змозі вдихнути, чомусь не викликало дикого жаху. Я повністю закам’янів. Закам’яніли й думки, а слово «Інга» несподівано набуло такої собі скелеподібної занімілої форми, напевно, якраз на ньому мої мізки припинили щось розуміти. Я став нерухомою лялькою, яка не чує звуків і не може сприймати нічого, хоч очі й бачили, як пересуваються мої ноги і наближається розмита пляма кузова якоїсь фури. Далі усе вимкнулося.

Перше, що я побачив, — джгут, який стискав мою руку вище ліктя, і шприц у вені. Той, хто робив ін’єкцію, ковзнув поглядом по моєму обличчі і кивнув іншому. З мене вже стягали штани і фіксували ноги у якихось пристроях. Я бачив це поступово, дедалі більше усвідомлюючи, що відбувається, і, схоже, починав відчувати ноги. А потім зрозумів, що дихаю сам.

Інга лежала поруч, зафіксована так само, у самій білизні, а на її обличчя періодично накладали маску, від якої тяглися шланги до балона. Голова її вже рухалася, і вона час від часу намагалася звільнитися від цієї маски. Потім її тіло напружилось, але видертися з цих лещат годі було й думати.

Він поляскав її по щоках, відняв маску і промовив чітко та повільно:

— Лежіть спокійно! Вам не зроблять нічого поганого. Лежіть спокійно, тоді скоро вас відв’яжуть.

Вона дихала глибоко та шумно.

Їх було багато. Думки мої ще плутались і я ніяк не міг порахувати цих людей, які перевіряли мій одяг і чіпляли якісь дроти на тіло Інги. З неї зняли і бюстгальтер, а на груди приліпили якусь гумову штуку. Запрацював апарат, що був у шкіряному чемоданчику. Їхні рухи були чіткі й відпрацьовані. Мова — скупа. Напевно, винен був мій слух, який ще не повністю увімкнувся, але здавалося, що вони говорять наче ляльки або роботи.

Шприца у моїй вені вже не було. А Інгу обдивилися кругом, обмацали і почали вдягати. У них не було жодного чоловічого інтересу до її гарного тіла, ці люди лише робили якусь свою диявольську роботу. А потім усе те саме проробляли зі мною. Розмотали й пов’язку, заглянувши до не повністю загоєної рани. А тоді були ті ж самі дроти й апарат. І ті ж самі слова:

— Не бійтеся, вам не зроблять нічого поганого.

У це я не вірив.

Тіло поступово поверталося до мене, але як повільно! Принаймні минув жах, що я можу задихнутись і закам’яніти так навічно. Мене також почали вдягати. Це були сірі просторі штани і такий самий светр. Лише зараз я зауважив, що Інга вдягнута у таке саме. Дали й нове взуття — якісь чорні м’які пінетки на гумках, без шнурівок.