Ян Таксюр - Гумор та сатира. Збірка

І погляд став прозорий, променистий.

Співа: «Всьо будєт харашо!»,

Коротше, став нормальним єврооптимістом.

Один человек, достойный не только на вид,

Был избит и брошен в тюрьму без суда среди ночи.

А один всем известный и в мире влиятельный МИД

Был по этому поводу весьма озабочен.

И даже послал телеграмму с лёгким укором

Своим деловым партнёрам,

Мол, как дела, всё ли «ок», а потом, между прочим, так

Высказал глубокую озабоченность.

Один симпатичный народ был морально убит,

Обманут, ограблен, а Бог его был опорочен.

И всё тот же известный и в мире влиятельный МИД

Был по этому поводу глубоко озабочен.

И все дипломаты его вскричали весьма озабоченно

хором:

Да что ж вы там делаете, деловые вы наши партнёры?

У вас настолько всё разграблено, развалено,

раскурочено,

Что мы ни в теннис не можем играть, ни в бадминтон,

Поскольку чувствуем постоянную озабоченность!

Тот человек, который был ночью избит,

Умер в тюрьме и был похоронен вскоре.

А тот самый симпатичный народ теперь инвалид,

Поскольку сошёл он с ума, такое, понимаете ли, горе.

В связи с этим, прошу всем известный и в мире

влиятельный МИД:

Если по просьбе элит, придёт ко мне идейный бандит,

И веку моему суждена укороченность,

Умоляю, не делать озабоченный вид.

Лучше засуньте в ж..пу вашу глубокую озабоченность.

Ми будували радісне майбутнє,

Нам за вождя був славний пан Петро.

О, дні буремні, світлі, незабутні!

На серці ви залишили тавро.

Петро був отаманом бездоганним –

Шляхетний лицар, майже Робін Гуд.

Лише одну властивість мав погану,

І звичку – теж не зовсім «веррі гуд».

Можливо, через тяжкії дороги

(Чи склалась так житейська каламуть)

Нестерпно у Петра смерділи ноги,

І раз на рік в єврея міг шмальнуть.

Пройшли роки, ми вдячні провидінню,

Життя – мов храм любові і добра,

Хоч інколи десь чується смердіння,

То запах ніг покійного Петра.

І хоч навкруг усе в добрі й любові,

Галушок, сала майже океан,

У храмі інколи виходять плями крові

Євреїв, українців, росіян.

Це явище вивчають наші вчені,

Збагнути хочуть витоки і суть.

А кров і знов точиться потихеньку,

І ноги тхнуть, і тхнуть, і тхнуть, і тхнуть…

І знов наснилося жахливе

(І в нашому краю практично неможливе).

Ніби за рішенням прем’єра й Кабінету

Мого портрета віднині

Розвісить треба по усій країні,

У кожному селі й родині…

І бачу уві сні: якісь вже бугаї

Заносять силоміць зображення мої,

І ось вже вишу по кутках у кожній хаті я.

Я плачу, плачу: «Хлопці! Братіє!

А де ж свобода вибору

І, вибачте на слові, демократія?»

А ті дивуються, і так мені категорично:

«Оце, добродію, є справжня демократія.

Ну, може, трохи специфічна.

А втім, як не подобається тут вам –

Валіза! Вокзал! Тундра!

Валіза! Вокзал! Тундра!».

Жила на світі Алла.

А чим жила? Брехала.

Господарі каналу

Любили нашу Аллу.

Бо, як даси їй кешу,

Про що захочеш, збреше.

Щотижня тая Алла

Міняла ідеали.

Людей, держав чимало

Ця дама оббрехала.

Бо їй оте брехання –

Умова існування.

Як рибка вглиб пірнала,

Отак брехала Алла.

Як пташечка співала,

Отак брехала Алла.

Та майже молодою

Зустрілася з бідою.

По трасі мчала Алла,

Кермо в руках тримала.

Та, мабуть, що недбало –

Авто з гори упало.

В траві злякалась миша,

Бо Аллочка не дише.

А потім душу Алли

Два біси зустрічали,

Де море клекотало

Багном, гівном та калом.

І в темряві смердючій

Тремтить телеведуча.

І каже біс до Алли:

– Це все ти набрехала,

І людям в мозок, Алло,

Оце лайно напхала.

І кинув Аллу в море.

Ой, горе, горе, горе…

1.

В країні Саливонії

Усі громадяни

Полюбляли квіти півонії.

А якщо хтось полюбляв айстри

Чи тюльпани,

Як ворога судили такого пана.

2.

В країні Саливонії

Усі мешканці любили симфонії.

Сидять у філармонії

Уважно, нерушно,

І хоч у залі спекотно та душно,

Слухають, слухають…

Слухають одну й ту саму симфонію!

А держава, тим часом,

Перебуває в агонії.

3.

В країні Саливонії

Дуже не любили усілякі церемонії.