Ян Таксюр - Гумор та сатира. Збірка

Кум від щастя ледь з вікна

Наче пташка не злітає,

В мене ж комплекс виростає.

І як він сказав: „Гомер –

Я від люті ледь не вмер.

Тільки раптом гульк! Ідея!

Кум, щось схожий на єврея...

Ну тепер – це інша річ.

Я спокійний, наче піч.

Він мені – про Зевса дочку,

Я йому: „Мовчи, жидочку!”

Била мене мама

Березовим колом,

Щоб сиділа прямо,

Як прийшла до столу.

Била мене мамця

Металевим тросом,

Щоб не пхала пальці

У гостях до носа.

Била мене мати

Заржавілим цвяхом,

Щоб не сміла спати,

Як заграють Баха.

Била мене ненька

По спині ухватом,

Щоб казала “сенькью”,

А не крила матом.

І тепер, в натурі,

Я десь на обіді

Перша по культурі

Серед інвалідів.

Не ображать мені гестапо!

Геть від гестапо всі нетолерантні лапи!

Так, мались там недоліки окремі,

Але ж роки були буремні.

Так, у діяльности були помилки.

Але я прошу: припиніть оці «ухмылки»!

Бо є нові джерела (ми їм вдячні)

Там пишуть – все було неоднозначно.

До того ж, ще один момент –

У мого діда кум в гестапі був агент.

Хоч зовні кат, але таємно він боровсь

За щастя й волю.

А кума діда ображать я не дозволю!

Коротше, хлопці, захистим безвиннеє гестапо!

Мов сироту, дитину або герб, чи прапор…

В листях пальми, на Гавайях,

Наче той примат,

В дранім галстуку стрибає

Рідний депутат.

Він хапається за гілку

І гойда, гойда...

Рік тому зробив помилку,

І прийшла біда.

Був круїз «Нью-Йорк-Тараща»,

Білий пароплав.

Сам пішов гулять у хащу,

Та і заблукав.

І тепер, брудне та дике,

Розгриза кокос.

Не впізнав би його спікер

Та партійний босс.

Щось на пузі, неборака,

Ловить кожну мить,

А як з’являться макаки,

Він на них гарчить.

І забув у тому лісі,

Що писав закон,

Тільки краде у туристів

«Снікерс» та бекон.

Та ще й негри з тої хати,

Де росте бамбук,

Його кличуть «Депутато!»

І годують з рук.

А воно, простягши лапу,

Ріже гопака,

Повну пазуху нахапа,

Та і ще чека.

І мені на думку спало

Крізь магічне скло:

Як людського було мало,

Що за рік пройшло!

І лише одну, неситу

(Мабуть в тому й суть)

Звичку красти і просити

Він не зміг забуть.

Депутат! В чужому краї,

Як візьмуть в круїз,

Не лишай своєї зграї,

На кокос не лізь!

1998.

Летіла якось

Частка пі-мезон,

А їй назустріч –

Частка мі-мезон.

– Привіт! Як звешся?

– Хаїм Шнеєрсон.

А ти, мій милий?

– Беня Ліберзон!

В які б глибини

Розум не спромігся зазирнуть,

Євреї там уже живуть.

День був тихий, небо ясне,

В рідній стороні

Лицар мужній та прекрасний

Їхав на коні.

Раптом плач і голос ніжний

Рветься із грудей.

А навкруг, що дивовижно,

Жодного з людей.

- Хто це плаче, - каже лицар,

- Вийди! Де ти є?

І дозволь хоч подивиться

На лице твоє!

- Ой, не можу! Горе, горе,

В серці сум без меж!

Я тепер така потвора,

Стрінеш – утечеш...

- Не втечу! Одвіку, люба,

Я не відступав.

Раптом вийшла із-за дуба,

Глянув лицар. Впав.

Потім каже: - Сиротино!

Як твоє ім’я?

- Конституція Вкраїни!

Так, це, дядьку, я.

А носила ж довгі коси,

Пила мед, росу,

Та як стали зміни вносить –

Втратила красу.

Кожне в тебе лізе, кляте,

Кістки хрусь та хрусь...

Лицар вскочив: - Кати! Кати!

Зачекай, помщусь!

І помчав кудись за гори,

І нема чуток.

Кажуть, бився з прокурором

І одержав строк.

Потім ніби офіційно

Він у бій пішов,

Суд шукав Конституційний,

Але не знайшов...

А Спотворена на лаві,

В лісі, мов сова.

Все чекає. Хоч в державі

Діє вже нова.

На дубі пташечка тріщала,

В кущах дитинка верещала.

Мабуть, підкинуте, Василько або Надя...

Я нахилився з відчуттям біди.

І чую раптом: "Чьо тє, дядя?

Ішов кудись, ну так іди!"