Ян Таксюр - Гумор та сатира. Збірка

Стрелы блещут за спиною,
Топчет конь степную ширь.
Это скачет Рабинович,
Славный русский богатырь.
Шапка золотом расшита,
Меч горит как бирюза.
Для отчизны он — защита,
Для обидчиков — гроза.
Выйдет в поле — жнет и пашет.
В город выйдет — там народ:
«Рабинович! Хлеба! Каши!»
Всех накормит, всем нальет.
А потом, присев в сторонке,
Для сирот и бедноты
Отливает он коронки,
Ставит зубы и мосты.
Но сограждане упорны,
Не смотря на славный труд,
Все равно «жидовской мордой»
Рабиновича зовут.

Зустрілись якось
Фараон і Фаріон.
— Як звуть тебе, — питає Фаріон.
— Тутанхамон.
— Виходить, не тутешній…
— А хто ж тобі, сердешний,
Таке не українське дав ім’я?
Судила б я отих дуреп!
В дитинстві звався як?
— Аменхотеп.
Тут зовсім Фаріон скривило,
Неначе сир вона російський з’їла.
І каже: «Милий,
З таким ім’ям пливи до Нілу!
У справжніх фараонів, любий пан,
Імен є тільки два: Роман або Степан.
Закінчу байку без моралі —
Якби ту кралю
Занести до якоїсь піраміди,
Поставити почесну варту, гіда,
Нехай її вартують чи лікують,
Як скарб національний демонструють,
А потім хай гарненько замурують
Усі щилинки виходи та входи,
Щоб «львівська мумія»
Не вийшла на «Свободу».

Ох, тяжко бачить, як злодюги
Грабують Неньку дні і ночі!
Грошей та їдла в них досхочу,
Будують дачі — першу, другу,
Дівок гребуть мов супермени.
Нестерпно бачить,
Що творять з тобою, Нене,
А головне — без мене!

Мені приснився дивний сон,
Що їсть мацу УНА-УНСО…

Коли я мав чотири роки,
Я ще не бачив «тягнибоків».
І в шість, і в сім, і вісім років
Не бачив їх — червонооких,
Та інтелектом неглибоких.
Відкрилась істина стара:
Дитинство — найщасливіша пора!

Де хліба вродили рясно
Як ідеш к Дніпру,
Там жувала дівка красна
Орбіт без цукру.
Ой жувала гумового
Бо зубам він друг,
Свіжим подихом зимовом
Дихала навкруг.
І від подиху дівиці,
Вже й не знаю як,
Змерзло 100 гектар пшениці
І померз буряк.
Нанівець селянська праця,
Хоч вродило вщерть…
Що в Нью-Йорку гарна цяця —
Українцю — смерть!

Прилетіло на село
НЛО,
Лячно стало на селі
НЛІ.
Бо зібралися трудящі села,
Стали бити і плювать
В НЛА.
Розкололи як яйце
НЛЬЦЕ,
Гірко плачуть ті козли
З НЛИ.
А народна наша мудрість проста:
Не літайте в наші села і міста.

Добрий день, Миколо, брате,
Або «Ніколай»!
Кажуть, хочеш завітати
У наш рідний край.
Пишеш, сон тебе замучив:
Сад і луг в траві…
Ностальгія неминуча,
Як живеш в Москві.
Та прошу тебе як Петрик,
Твій браток, рідня,
Все сприймай політкоректно,
А не як свиня.
Як побачиш дім наш гарний,
Не лякайся, Коль,
Поруч пам’ятник, це Карл,
Був такий король.
Друг великий України,
Майже як Батий.
Квіти, діти — наша зміна,
Тут спокійно стій.
Дивуватися не варто
І здіймати хай,
Як ота почесна варта
Закричить: «зіг хайль!»
Так, рідненький мій Миколо!
В нас нові діла,
Ширше друзів стало коло
В нашого села.
Був такий Степан Кидало,
Злодій, отаман.
Його іменем назвали
В Києві майдан.
І хоч був Степан маніяком,
В історичний час
Два вагони хліба з маком
Він украв у вас.
У Північного Сусіда.
А це не печаль.
В нас такі в тюрму не підуть,
Ще й дадуть медаль.
Так живемо, друг Миколко…
А природа — рай.
Місяць, зорі, і хоч голки
Уночі збирай.
Пам’ятаю йшли з тобою,
Я ще був дитя.
Ти читаєш: «Буря мглою…
Снежные крутя…»
Як забуть мені те небо,
Коні, поруч брат!
А забути, Коля, треба,
Бо я — демократ.
Бо свідомість в скроні стука.
Так що не кажи,
Ніби ти з Москви. Ні звуку!
Боже, бережи!
Знаєш сам, що в світі горе
Не гуля одне.
Тут на днях збирали збори,
Слухали мене.
Ні, спочатку щось про плани,
Як скінчився звіт,
Виступали ветерани
Конотопських битв.
Потім я. Стою мов голий,
І ні «ме», ні «бе».
Ну, коротше, брат Миколо,
Зрадив я тебе.
Добре, що не чула мати,
Господи, прости!
Я сказав, що ти не брат мій,
Що підкидьок ти.
Колю, милий, я — сволота!
Гадом є і був.
Та стрічатись неохота,
Що ти в нас забув?
Хай мине оця зараза,
В інші їдь міста.
Просто вишлеш трохи газу,
І чекай листа.