Олексій Кононенко - Ні пуху ні луски! Анекдоти про мисливців і рибалок

Аж раптом над головою почулося:

– Ох же ж і кум у мене, жвавий як рак на греблі! Ти що, не знаєш найпершу рибальську заповідь?

– Яку? – похопився я.

– Черв'яки треба копати не раком, а навприсядки! От!

– А-а-а… Буду знати.

– А я угледів тебе з двору, дай, думаю, провідаю…

– Давно не бачились, Грицю…

– Та воно так… Нових анекдотів згадав… Та й… жінки поки немає… – Гриць дістав з пакета пляшку. – Вже накопав? Ходімо на пеньки.

На межі городів під акацією ми з Григорієм колись спорудили стіл з великого пенька і стільці з менших. Там наші діти любили пекти картоплю, а ми випивали пляшчину.

– Ну, як сьогодні, наловив? Бо ж наша річка- невеличка – по коліна, а риби в ній – до пупа!

– Ага, наловив! Наловився! Як вовк з ополонки! Маленьку викидав, а велику в баночку з-під майонезу складав!

– Е-е-е, куме, і маленька рибка краща від великого таргана… А риболовля виховує справжнє терпіння. Буває, не клює і рік, і два… Але ж потім – як клюне!… І знову тихо…

Грицько говорив і виймав з пакета на пеньок сало, огірки, цибулю, хліб – швидку натуральну, – як він любив говорити, – закуску.

– Наливай, – кивнув мені, – сьогодні допізна не засидимось. Я й так перед своєю вчора вертівся, як в'юн на пательні. Два вечори ми з тобою засідали ж… Давала чосу… Да-а… Чоловік як муха – жив, жив та і оженився…

Але кумові очі спинилися на повних келишках, і він миттю повернувся із своїх спогадів до сьогодення. Вправно підхопив «застільну чоловічу зброю», не схлюпнув, підніс вгору і виголосив:

– Чоловіки навчилися ловити звіра в лісі, птаха – в небі, рибу – в річці, але ніде не вміють спіймати серце жінки… За жінок, хай їм!…

Якусь хвилину ми хрумтіли огірками.

– Так ти кажеш, куме, не клює й не меле?– продовжив під'южувати Григорій. – Щоб рибку з'їсти – треба у воду лізти, бо ж, їв би кіт рибку, а у воду – зась…

– Дістав ти мене, Грицю! Забив, як ведмедя жолудь!– я наливав по другій. – Нас там на ставку було кільканадцять чоловік! З ранку до обіду – один дріб'язок! А жаб…

– І жаба риба, бо у воді сидить,– перебив кум. – А те, що у рибалок сталеві нерви і чавунні гепи– усяк знає… Маленька, кажеш? Дріб'язок, а приємно? А що приємно, то вже не дріб'язок!

– Ага. Ловись, яка влізла, хоч дрібна, але свіжа… Сонце вже й сіло, та ще освітлювало небо з-за краю. Я вицідив з пляшки останні краплі. Грицько урочисто проголосив свій мисливський тост (іншого я й не сподівався):

– Ну, щоб на полюванні з голоду не померти!… Закусили. Задиміли сигаретами.

– Починай, Григорію…

– Ваш пес не кусається? – запитує перехожий у поважного чоловіка з рушницею, під ногами у якого лежить кошлатий здоровань.

– Мій? Ні!

Тільки-но перехожий наміряється погладити пса, як той хапає його за руку.

– Ви ж казали, що він не кусається!

– А хто вам сказав, що це мій пес?

– Маріє, тільки заміж вийшла, а вже така зажурена! Що сталося?

– Скінчився наш медовий місяць… Поїхав Іван рибалити…

– Микито, вчора були на полюванні?

– Були.

– Вдало?

– Ні… Мало взяли…

– Зайців?

– Горілки!

Надворі лютий мороз. Мама з донею сидять на печі, гріються.

– Як там наш татусь на риболовлі в такий мороз? – переживає доня.

Мати:

– Батька чорти не візьмуть, оббіжить круг ополонки зо три рази та й нагріється! Не те що нам – де не сядь, скрізь пече.

Микита повернувся з полювання. Його донька Оленка каже мамі Гані:

– Коли вчителька знову розповідатиме нам про первісних людей, які жили з полювання, я скажу їй, що це вигадки.

Чоловік – жінці:

– Слухай… Завтра весілля мого кращого друга… з цією… як її… Джулією Робертс…

– Якого друга? Яке весілля? Чому ти раніше не сказав? У чому я піду? А подарунок де?!

– Ой, дурепа! Та це ж фільм такий – «Весілля мого кращого друга» з Джулією Робертс у головній ролі!

– А ти?! То й ще розумака! Коли я квитки на «Лебедине озеро» принесла, хто з вудками поперся?!

– Неподобство! Твій пес цілу ніч вив у мене під вікном!

– Нічого, він вдень виспиться.