Українська народна сатира і гумор

Як обробляв народні анекдоти Руданський, видно з співставлення народного твору, що поданий у нас під заголовком «Лист до архієрея», з його віршем «Просьба».

Як автор віршованих анекдотів (названі «Співомовки») С. Руданський зайняв своєрідне місце в українській літературі і мав вплив на інших поетів, зокрема вплив цей відчувається на збірнику «Казки та приказки і таке інше. З народних уст зібрав і у вірші склав Іван Манжура 1888 р.».

Немає змоги широко говорити про використання народної сатири і гумору такими визначними письменниками як І. Франко, Леся Українка, П. Мирний, М. Коцюбинський, С. Васильченко і ін. Про це писали і ще будуть написані окремі дослідження.

З не меншою увагою до народної творчості ставляться і сучасні українські письменники. У своїй творчості письменники П. Тичина, О. Корнійчук, П. Панч, Я. Галан, П. Козланюк, В. Минко, С. Олійник, С. Воскрекасенко, Д. Білоус та багато інших вміло користуються гострим народним словом, своєрідно і по-мистецькому переносять особливості народного гумору в літературу. Творчість такого талановитого гумориста, як Остап Вишня, цілком виросла на народній основі. Усмішка народу, його ненависть у ставленні до ворога і добродушність, коли він сміється з дрібних вад людини, проглядають з усіх творів Вишні, якого так полюбив наш читач і справедливо називає володарем сміху.

Окремі записки і публікування української сатири і гумору досить численні і давні. Однак систематична публікація і вивчення розпочинається тільки в першій половині XIX століття. Треба сказати, що окрім фольклористів, любителів народнопоетичної творчості, в справі збору народної творчості активно виступають тогочасні письменники. Так Г. Квітка-Основ'яненко публікує в 1822р. в журналі «Вестник Европы» українські анекдоти. Сатира і гумор друкуються на сторінках видань М. Гатцука, в збірниках і альманахах, які були видані заходами харківських письменників. В 1847 р. кілька зразків народних гумористичних творів надрукував Їв. Головацький у збірнику «Вінок русинам на обжинки». В другій половині XIX ст. не було майже фольклористичного чи етнографічного видання, яке б не публікувало веселих, повних здорового гумору народних творів. Друкують їх у багатотомному виданні П. Чубинського «Труды этнографическо-статистической экспедиции»..., де II том увесь присвячений казкам та анекдотам. В 1896 р. вийшов збірник «Чорноморські народні казки та анекдоти», підготовлений М. Дікаревим. Значне місце сатирі і гумору відведено в збірнику «Этнографические материалы» т т. І—III, підготовленому і виданому в Чернігові Б. Грінченком.

Одночасно з цим велику кількість матеріалів було надруковано в періодичних виданнях: «Киевской старине», «Зорі», «Дзвінку» та в різних календарях, альманахах і збірниках.

Перший збірник, присвячений виключно українському народному гуморові, відноситься до середини XIX ст. У 1859 р. у Києві вийшла «Маленька книжка малоросійських анекдотів», упорядкована Дмитром Т. В ній було надруковано близько півтора десятка анекдотів і гумористичних сценок. Майже через тридцять років (1888) Б. Грінченко видав більш поширений збірник — «Веселий оповідач», який пізніше витримав кілька видань. Значним явищем був вихід у світ збірника «Галицько-руські анекдоти» (близько 700 творів), якого підготував і видав у Львові у 1899 р. Володимир Гнатюк. Це вже було наукове видання, яке не втратило свого значення і досьогодні,

Велику і цікаву колекцію записів казок та анекдотів зібрали в 50—60 рр. С. В. Суданський та А. І. Димінський на Поділлі, але цей матеріал побачив світ тільки за часів радянської влади (1928 р.).

Після Жовтневої революції в літературних періодичних виданнях та в фольклорних збірниках систематично друкувалися матеріали не тільки дореволюційної, а й післяреволюційної сатири і гумору. З того, що використане для нашого видання, назвемо: журнал «Український фольклор» (згодом «Народна творчість»); збірники: «Українська народна сатира і гумор» (1940); «Радянські народні частушки і коломийки», К., 1953; «Українська радянська поезія про велику Вітчизняну війну», К., 1953; «Українська радянська народна пісня», Львів, 1950; «Фольклор Вітчизняної війни», Львів, 1945 р., а також матеріал, поданий у статті П. Охріменка «Сатира і гумор» («Дніпро», 1945, № 5—6) та в цікавому розділі «Народні усмішки», який запровадив останнім часом журнал «Перець». Відбираючи з цих джерел найцікавіші для сучасного читача твори, ми намагалися зберегти всі особливості стилю записів, а також їх лексичні особливості. Оскільки це видання розраховане на масового читача — джерела і паспорти кожного твору тут не вказані. В деяких випадках, щоб уникнути повторень і одноманітності, змінені заголовки.