Народ - Народ про релігію

— Які маєш заслуги? — спитав небесний ключник.

— Я на своєму житті засудив сотні вільнодумців, бунтарів, але мушу сказати по правді, що був я часто несправедливий, засуджував гостріше, ніж дозволяв закон…

— Нічого, нічого, — перебив його скоро святий Петро, — з ними треба якнайгостріше. Будьте ласкаві, пане, заходьте у рай.

Наступний відрекомендувався дідич.

— А ви, пане графе, чим прислужилися для царства небесного?

— Я тримав твердою рукою до останнього свого віддиху тисячі хлопів, що тільки й думали про бунт проти бога й пана. Правда, часом мої гайдуки засікали одного-другого хама на смерть…

— А треба, треба час від часу для науки іншим.

Шкода, що вас господь так скоро забрав з такої важливої позиції.

— Не журіться, пане Петре, я залишив гідного наслідніка. А втім — шістдесят років трудів для мене досить.

— А, тоді все в порядку. Прошу, пане, в рай.

Нарешті прийшла черга й до гуцула.

— А ти хто такий будеш? — спитав строго Петро, з недовір’ям приглядаючись до його обірваної одежини.

— Я гуцул. З голоду помер.

Святий Петро відскочив від нього й для певності покликав легіон ангелів, щоб пильнували вхід у рай.

Був собі один чоловік хоча й роботящий, та дуже бідний, все ходив по строках, а то вже сидів дома та якось доживав віку. От почали про нього люди говорити, що він більше нікуди не ходить на зарібки, бо знайшов десь великий скарб, цілий баняк золота, але нічого не каже, бо боїться, щоб не прийшла яка напасть. Та прийшлося вже йому помирати, і покликав він до себе попа й адуката. Ну, вони дуже зраділи цій оказії та при-спішили до помираючого кожний зі своїми причандалами: піп з чашею й святими дарами, адукат з книгою та каламарем. Прийшли вони та й стали над ним… А він упізнав їх, а сам якось повернув голову до стіни, зітхнув легенько і мовчить. Стояли, стояли над ним піп та адукат, коли бачать, що він вже от-от богу душу віддасть. Не витримав піп та до нього з хрестом і причастям. А чоловік ледве вимовляє:

— Одійдіть!

Тоді ті обидва разом і кажуть:

— Майте розум, ви ж помираєте, треба щось чинити!.. Ви ж нас для чогось покликали… — Та й почали навперейми:

— Може, тестамент напишемо?..

— Приобщіться таїнств Христових!

А про скарб не нагадують.

— Нічого мені від вас не треба, постійте мовчки, дайте мені спокійно сконати.

— Але ж ми прийшли виконати вашу останню волю. Яке буде ваше останнє бажання?

— Дуже вас, панове, прошу, — побудьте зі мною до кінця. Хотів би померти, як Ісус Христос, — межи двома розбійниками!

По тих словах потягнувся злегка і помер.

Суддя:

— За те, що ваша корова зайшла на панське поле, заплатите панові 50 крон відшкодування. Розумієте?

Бідняк:

— Розумію. Але смію запитати, чому суд не признав мені відшкодування за те, що пан на полюванні прострелив мені руку, і я цілий рік не міг робити.

Суддя:

— Те сюди не належить. Врешті, вам господь бог за се заплатить.

Бідняк:

— А може, господь бог і панові заплатив би тих 50 крон?

Слуга, не спитавши дозволу, підсів на воза, на якому сиділи піп і нотар. Їздовий його побачив і закричав:

— Не йдеш з воза ти, осле?! Не бачиш, що вже два сидять на нім?

— Перепрошую, я одразу й не впізнав…

Посміхнувся слуга і зліз з воза.

Колись розповідав мені один селянин, що в селі Вовчаково в одного бідняка не було плуга. Так він і рішив: «Давай украду плуга у поміщика Куцовола, у нього ж багато плугів. Поору днів три, а там і підкину йому ніччю». Так і зробив. Впорав тим плугом що треба і назад панові повернув. Але чорт підніс той час, коли треба було сповідатись. На сповіді піп і запитав:

— Ну, раб божий, грєшен?

— Да, — говорить мужик.

— Розповідай усе.

Цей селянин і признався. А тоді думає: «Ну от піп відмолиться перед богом, то той і простить мені цей невеликий гріх».

Прийшов додому, розповів жінці, і радіють обоє. Аж не пройшло і двох днів, як приїхав становий із волості, урядник, забрали того селянина і повезли у волость. Засудили того бідолаху за «ночную кражу». Тоді він зрозумів, кому про його «гріхи» сповістив піп.

От якому богу оті попи служили.

Піп утішає засудженого до страти перед виконанням смертного вироку і лицемірно дає останні настанови, як той повинен поводитися:

— Відвага, сину! Тільки відвага…