Народ: Народ про релігію

Життєва практика трудових мас вже здавна підказувала їм, що релігія сковує їх дії, служить їх гнобителям.

І вже на початку запровадження християнства на Русі крізь завісу релігійного туману почали пробиватися промені антирелігійного вільнодумства, заперечувалися релігійні догми і обряди, ширився опір церкві та духовенству. Хоч церква й жорстоко розправлялася з вільнодумцями, все ж у ході історичного розвитку зростало критичне ставлення до релігії, бо його породжувала соціальна боротьба проти феодального та капіталістичного гніту, освяченого церквою.

Протест трудової людини проти релігійного одурманювання і гноблення особливо яскраво й широко виявив себе й відобразився в народнопоетичній творчості. Адже від давнини фольклор по-своєму передавав народні уявлення про світ і природу, в яких не було ні бога, ні чорта, ні раю, ні пекла, а визнавався світ відвічно існуючим. Елементи безбожжя, властиві найдавнішим космогонічним фольклорним легендам, пізніше переростали в антирелігійні мотиви, які збагачувалися на ґрунті соціальної боротьби. Із загостренням класових суперечностей посилювався атеїстичний струмінь у народній творчості. Не випадково церква забороняла народні розваги, переслідувала носіїв народної поезії (скоморохів, кобзарів та ін.), забороняла «песни сатанинские петь», «сказки небывалые сказывать».

В царській Росії йшов упертий і жорстокий наступ на народну поезію і обряди з боку духовної і світської влади, що заподіяло величезну шкоду народній творчості. Наприкінці XIX ст. М. В. Лисенко з болем писав про пісні річного обряду, «вимираючі на наших очах через поліцію, попів і свою старшину» [3] Музика, 1927, № 2, с. 26. . Більшовицька «Правда» 5 лютого 1913 р. у статті «Пісня під забороною» розвінчувала місцеву владу містечок і сіл Полтавщини, де «за спів колядок і пісень на Купала співаки попадають… в холодну» [4] Дооктябрьская «Правда» об искусстве и литературе. — М., 1937, С. 33–34. .

Особливо бентежив церковників народний сміх, оптимізм, віра в силу людини, що звучали у фольклорі, бо все це підривало основи релігійної моралі, проповіді божественного начала, величі бога і мізерності людини, аскетизму і т. д. Не один наказ і закон спрямували церковники проти народного «празднословия и смехотворения».

А саме викривальна сила сміху була гострою зброєю трудових мас в їх боротьбі з експлуататорськими класами і насаджуваною ними релігійною ідеологією. Адже релігія, церква, як зазначав В. Г. Бєлінський, «завжди була опорою батога і догідником деспотизму, поборницею нерівності, підлесником влади, ворогом і гнобителькою братерства між людьми» [5] Белинский В. Г. Полн. собр. соч. — М., 1956, т. 10, с. 214. . Показуючи погляди панівного класу капіталістичного суспільства на релігію, І. Я. Франко у повісті «Великий шум» устами одного з персонажів — пана Суботи — так розкрив її класову функцію: «Головна річ — пускати страх на хлопа: душу свою згубиш, пекло на тебе чекає! Щоб боявся, щоб не переступив своєї собачої границі, щоб не ласився на те, що не його, щоб краще з голоду здох, а не торкнувся того, що панське або попівське. От як я розумію релігію, ось у чім бачу її громадське значення. Пан біг — що таке пан біг? Ми того не знаємо, ніхто його не бачив, але ми з нього робимо незримого та всемогучого жандарма, щоб пильнував нашого добра, нашого життя, наших родин» [6] Франко І. Твори в 20 томах. — К., 1952, т. 8, с. 39–40. .

Відчуття експлуататорської суті релігії, її соціально ворожої трудовим верствам ролі здавна було властиве широким масам народу. їх критичне сприйняття всіляких релігійних догм і церкви в цілому з усіма її обрядами та служителями знайшло відображення в народній творчості. Антицерковна сатира засвідчувала, що світогляд мас починав звільнятися від релігійної облуди, що зростала сила протесту проти духовного гніту, В казках, анекдотах, піснях і прислів’ях народ показував справжню суть релігії, її вороже трудящим єство, висміював внутрішню мізерію церковних догм, негідні вчинки церковнослужителів, прикриті оболонкою благочестивості, доброчинності та помпезності,

«Сміх, — писав А. В. Луначарський, — є ознака сили, Сміх не тільки ознака сили, але і сама сила… Сміх — ознака перемоги» [7] Луначарский А. Театр и революция. — М., 1924, с. 59. . А оскільки в народній творчості цей сміх — колективний, масовий, то його разюча сила зростає і помножується. Від сміху, за влучним висловом О. І. Герцена, падають ідоли.