Олег Черногуз - Веселий ярмарок

Теперка цей нахабистий журналістисько не дає мені дихнути на повні грудиська. Куди б я не тікав від нього: в юрмисько, в ярмаровисько, в збіговисько велетенських дивовиськ,— скрізь знайде, шлячок би ясненький його трафив і не покидав. Шкірить, страхопудисько, свої зубиська, свої кланцаки, що риплять, як свіжа капуста. Я тікаю від нього і відчуваю, що в акумуляторах моєї людської сутності ось-ось вичерпається енергія — і все: він наздожене мене. Води б мені напитися! Води! І тоді, може, надійдуть у мене стимули зі світу природи, не дадуть мені простягнутися в горизонталь, а випрямлять мій хребет у вертикаль, і тоді я, поворушивши язиком та щелепами, скажу йому:

— Відчепись, графоманисько, не ворохоб мене.

Але де вода? Де взяти води?

Я підупадаю на силі. Ледве переставляю одну ногу. Другу. Третю. Четверту. П'яту... Тринди-ринди, коржі з маком... Кепсько, либонь, зі мною, бо теперка і своїх ніг не можу перелічити, а колись у романі «Ланцюгова реакція» я дуже точно описував, скільки у кого ніг. То де вода? Де? Та он же — тутка стоїть автомат, що працює на атомній енергії. Двома (чи трьома, чи п'ятьма) моїми передніми кінцівками хапаю стаканисько, раменом вмикаю атомну енергію... І тут щось як пшикне. Я схарапудився, хотів був тікати, але раптом почув, ніби хтось каже:

— Без любви не могу... Я любила тебе... колись... любила... А ти ізменіл мені — теперка тільки розсіл п'єш після перваку, вигнаного з твого раціоналізму.

Швидко позбуваючись негативних рис, я здогадався, що це говорить... вода. Та сама вода, яку я колись так любив і яка завжди цнотливо цілувалась зі мною, коли пив її. Вода залилася колоратурним сміхом. її метке жіноче око чіпко прострілювало вусібіч, а тим часом шипіла вона й шипіла гострими колючими кульками газу:

— Подивись на себе. Що з тобою сталося? Ти простоюєш теперка по ієрархічних чергах за титулом чи званням, забувши, що маєш рентгенізувати свою сучасність. З такого індивідуума не добудеш навіть квадратного кореня. Он журналіст тебе доганяє, інтерв'ю хоче взяти, а ти ховаєшся в юрмовиському ярмаровиську. Схаменися, вкоськай свій термояд — дай інтерв'ю колезі.

Хоч у мені домував спротив, однак на моєму вольовому підборідді фокусувалися бутафорські тіні стишеної винуватості. Підступна любов зробила своє — я ще більше розслабився і не міг зрушити з місця. Тому той миршавий журналістисько таки наздогнав мене.

— Дай,— каже,— інтерв'ю на тему «По сторінках козу водили...»

Ви чуєте — дай йому інтерв'ю. А де я візьму час на це? Хіба цей графоманисько не знає, що я перебуваю у зеніті популярності? Та ще й пиши йому про козу. Як же писати про те, чого не бачиш, чого нема?.. В умовах НТР де, хто, коли бачив живу козу? Але щоб той нахабисько відчепився, я сказав йому:

— Бігме, напишу.

Коли вже пообіцяв, треба дотримати слова. І тому я з міського юрмовиська вирвався на сільське просторисько. Сів серед піль, чекаю — може, все ж таки забреде сюди якась коза... Сиджу і згораю від внутрішньої енергії, серце гатить всі свої сімдесят ударів на хвилину. Ніс мій нагадує маленьку пташку з опущеними крилами, підборіддя — як гострий, заструганий камінь. Зате на щоках пахкі рум'янці, вуха стали схожими на червоні пелюстки жоржини. А плечі в мене широкі, а вітреня куйовдить мій чорний хвилястий чупер.

Земля обертається довкола свого пакола. Сонце гасає по рудих луках, як дурне лосеня, а кози нема. Облизана коров'ячими та собачими язиками, стоїть тиша. Лиш коли-не-коли свисне рак і заспіває риба, а від кози ні слуху, ні духу, ні запаху. Вистругав я собі сопілку та став стиха награвати. Коли це бачу — простує до мене якийсь дідисько.

— Добридень,— каже,— Володюньо. А що ти, синуньо, робиш?

— Е-бе-бе-ге-бе-е,— випалив я йому у відповідь. Старий схарапудився і хотів був тікати.

— Стійте, дідуню,— вхопив я його за верхню праву кінцівку.— Я вже майже цілу днину тутка сиджу і жодної кози не бачив. Чого б то?

— Е-е, синуньо, одвічаю тобі: во-перших, тутка запріщонна зона. Пощо ниньки тутка козам вештатись? Водругих, теперка кожну людину будь-яка коза воспрінімає як двоногу рушницю, очі людські нагадують їй двоствольне дуло. А в тебе ще й ніс кирпатий, і сопілку в рота ти встромив. То яка коза до тебе підійде, коли ти схожий на п'ятиствольну рушницю? Ще й брови в тебе як ятагани, а підборіддя — що гострий кинджал. Усе це лякає козу.

Сонце пече, мов реактор, я затуляю лоба хусткою, розплющую очі, а перед мене вже не дід, а коза.