Олег Черногуз - Веселий ярмарок

Кореспондент. Ну й насамкінець традиційне запитання: над чим ви тепер працюєте?

Синьоокий. Часті поїздки дали мені багатющий матеріал про роботу наших установ громадського харчування. Як ви, певно, знаєте, тут у нас ще не все гаразд. І тим прикріше, що готувати є з чого, а от факт: чи не хочуть, чи не вміють. За тиждень-другий я закінчую велику публіцистичну статтю про те, що болить, що давно й постійно мене хвилює. Я в ній одверто й недвозначно ставлю запитання: «З ким ви, майстри кулінарії?» Окрім того, з одним своїм давнім другом і колегою збираю матеріал для рагу по-уругвайському.

Оце, коротко, й усе.

Кореспондент: Дуже смачно... пробачте, дуже цікаво. Спасибі!

Її водили по київських вулицях три молодих інтелектуали — поет Сі-Сі, інженер-архітектор і професор історії, які спроквола сперечалися про Фолкнера й Дрозда та критикували буквально кожен будинок за архітектурні надмірності, а вона хоч і була коза, але була й жінка (поглянь на мене!) і відповідно вимагала до себе необхідної уваги — хоча б такої, як ота білява юнка, що павою пливе між двома хіповими молодиками, маючи щонаймоднішу як на сьогодні фігуру: 50-й розмір, 3-й зріст, молодіжно-спортивну зачіску на голові і дві довгі пружні ноги, завдяки чому може запросто влаштуватися манекеншею в найфешенебельніший вітчизняний Будинок мод,— тож і три згаданих інтелектуали, забувши про козу (поглянь, поглянь на мене!), синхронно повернули свої раціональні голови в бік 50-розмірної юнки і довго проводжали її мудрими очима та з дещо роззявленими ротами, а коза (поглянь на мене, поглянь, поглянь!), зафіксувавши це, вдалася до суму, бо не мала цих, так необхідних кожній жінці принад, вона була маленька й худа, з неприродно блідим, аж синюватим обличчям, на якому дивним контрастом примостився рожевий гудзичок-носик і розгублено блимали занадто випуклі різнокольорові очиці, то вона вже була подумала, що й оці три інтелектуали поплентаються вслід за тією дводовгоногою, але ні, вони, знову ж таки синхронно позакривавши роти, прискорили ходу, аби наздогнати її, козу (о, поглянь на мене!), і вона не могла збагнути, що їх могло привабити в ній, чого вони чалапають за нею, затягують її до кожної кав'ярні — це з одного боку, а з другого — не могла зрозуміти, чому вони, по-сучасному виховані мужчини, не пустили її до жіночої перукарні, що на розі Хрещатика й вулиці Карла Маркса, до тієї перукарні, яку відвідує все високоповажне київське жіноцтво, бо там класно роблять дивовижні мані- та педикюри, і тому там завжди сконденсовані такі неповторно-п'янкі запахи, впиватися якими покликаний кожен справжній мужчина, а вони не зайшли туди з нею, позбавивши себе неповторних хвилин щастя,— піди зрозумій цю чоловічу логіку! — то мусила вона знову ж таки зайти з ними до наступної кав'ярні, де вони довго сиділи за низеньким столиком біля вікна, з якого нічого не було видно, окрім шматка похмурого неба та ще гілочки чудернацького дерева, яка дивом а чи дивовижним розгоном відтяглася од собі подібних і, погойдуючись, заглядала у вікно, бо, мабуть, відчула, що завдяки своєму дивовижному розгонові дуже подобається тільки таким високомудрим інтелектуалам, які оце нудьгують, сидячи в кав'ярні, бо поки що не помітили її,— та ось нарешті помітили і почали натхненно розхвалювати, буквально-таки опоетизовувати кожен її листочок, кожну клітиночку, і це, зрозуміла річ, украй образило й роздратувало козу (та поглянь же, зрештою, на мене!), хоча, правду кажучи, та гілочка подобалась і їй, коза з превеликим задоволенням поласувала б її листочками, але заважало віконне скло, то вона не могла так абстрактно розхвалювати гілочку, як те робили інтелектуали, у неї було поки що таке враження, як у того чоловіка, котрий, як висловився Федір Маківчук, лизав через скло мед, але інтелектуали на те й інтелектуали, що їм мед солодкий і через скло,— вони завжди вищі такої незначної умовності, а тим більше, коли йдеться про дивовижно розгонисту гілочку,— зовсім інше творилося у внутрішньому світі кози (не дивись на мене!)— там вирував гнів і на ту гілочку, і на інтелектуалів, і перекинувся той гнів на інших людей, що сиділи за столиками, цмулячи каву, коза поглипувала на них сердитими очима, але чомусь трохи довше затримала погляд на елегантному дідусеві з настовбурченою чуприною і з довгою клинцюватою борідкою,— вмить неймовірним щастям сповнився внутрішній світ кози (геть усі, всі дивіться на мене!),— своєю зовнішністю дідусь нагадав їй старого доброго цапа, і коли це збагнули інтелектуали, то подумки охрестили козу дияволом.