Юрій Винничук - Міфи та легенди українців

– Досить, уже ми світ перехрестили, тепер я тобі скажу, як маєш помічників собі наробити: встань рано в суботу, візьми води та і бризкай назад себе: скільки буде поза тобою бризків, стільки буде чортів.

Чорт зробив теє, і з тої пори на світі робиться гірше та й гірше, бо чортів робиться більше та й більше.

А найкраще зробив би святий Петро, якби одурив чорта, бо одурити таку погань – нема гріха.

Було два брати – багатий і бідний. От попросився бідний брат до багатого пшеницю жати. Жне він день, жне другий. Увечері першого дня господиня пішла додому зварити дітям вечерю, а він цілу ніч жне собі. Коли чує – хтось збирає колосся, снопи складає, соломою шелестить. Думав – чи ж не краде хто? На ранок дивиться – все ціле. Увечері другого дня знову господиня пішла додому зварити дітям вечерю, а він жне собі вночі та жне. Знову чує – братова Доля (то була вона) збирає колосся і підтикає їх під копи. Він тоді впав на землю й лежить. Господині, між тим, нічого не сказав. На третю ніч хазайка кличе його з собою вечеряти:

– Хоч кулешику поїси – все ж у роті м’якше стане.

Але він не пішов: «Потерплю, – міркує собі, – спитаю, що воно таке ходить…». Знову щось іде, збирає колосся, переносить снопи.

– Ну, скажи правду, що ти таке: чи погане, чи добре? Хто ти? – питає бідний брат.

– Я – братова Доля; ти хоч перервись, та все’дно нічого не буде з цього діла; він же п’є, гуляє, а я за нього працюю.

– Де ж моя Доля?

– Під колодою лежить гола.

– А як мені дійти до неї?

– Іди, а як побачиш, що лежить гола під колодою, то і є твоя Доля.

Пішов він і знайшов.

– Доле моя, Доле! Чого це ти лежиш, чому нічого не робиш? Лежиш усе – ні попереду тебе, ні позаду тебе нічого нема: чим ти займатимешся?

– Я хочу сидіти за прилавком.

– Як же ти сидітимеш за прилавком?

– Попроси в брата 50 копійок або карбованця, накупи стрічок і хрестиків – то я торгуватиму.

Пішов він до брата; а брат п’є та гуляє – знати його не хоче.

– Позич мені, брате, одного карбованця.

– Коли ж ти віддаси? Де ти візьмеш?

Бідний повалився йому в ноги.

– Та позич уже, – сказали ті, що гуляли з багатим.

Позичив. Накупив тоді бідний брат стрічок і хрестиків – і мав зиск; накупив більше, додав хусточок – і знов узяв бариш. Вирішив він після того торгувати різним дрібним крамом, придбав конячину. Коли він їхав до міста за крамом, хлопчаки почали насміхатися з нього і ну кидати камінці у прив’язану позад візка скриньку. Приїхав він у місто, подивився, а в скриньці – коштовне каміння… Поніс він скарб государю імператору, а той звелів відсипати йому грошей стільки, скільки коштувало те каміння. І став він з того часу багатієм.

Жили собі колись два брати – один бідний, а другий багатий; у бідного були діти, а в багатого їх не було; до всього ж цього – бідний був ще й калікою. Брати жили разом. Тільки раз багатий брат і каже бідному: «Яка користь мені з того, що я годуватиму твоїх дітей?» Взяв і відділив його: дав йому одного куцого бика, а більше нічого. Продав бідний того бика, збудував хижку й живе собі, бідуючи. А брат його насіяв пшениці десятин двадцять, а може, й тридцять. Надходять жнива. Бідний і каже своєму синові: «Ходімо, синку, наймемось до дядька: може, нажнемо яку десятину пшениці». Найнялись вони карбованців за п’ять чи там за шість. Цілий тиждень косили вони на тій десятині, тому що, відомо, – той каліка, а те ще мале. Ну, й було, отож, так: сьогодні субота, а завтра неділя; косили вони цілий день, нічого не ївши, а ввечері батько й каже:

– Ходімо, синку, до дядька: чи не дасть він нам повечеряти, своїм же робітникам він варить їсти, – може, й нам дасть чого-небудь.

Пішли. Багатий брат питає:

– А що – скінчив уже з десятиною?

– Та скосив, – відповідає, – у снопи пов’язав, тільки не позносив.

– Е-е, – каже багатий брат, – це вже не робота! Зараз же складай у копи!

І не дав їм їсти. Заплакав бідний брат і пішов із сином на цілу ніч складати снопи, хоч з ранку самого не мали вони в роті ні росинки, ні макового зернятка. Носили вони так доти, що ось-ось уже й світатиме. Позносили, нарешті, все. Батько й каже тоді: «Приляжмо, синку, та хоч відпочинемо трохи: дядько твій – спасибі йому – нагодував нас». Дитина, звичайно, натомилась, упала й миттю заснула; а батько обіперся на лікоть та й давай тужити, що нічого їсти ні йому, ні дітям. Дивиться, нивою, де він косив, ходить простоволоса жінка в білій сорочці. Бідний брат і міркує: