Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Не гаючись ґяури ударили коней, випустили стріли. Знищуючий трави чорний пастух поклав камінь у отвір своєї пращі і запустив ним (у ворогів); кидаючи один камінь, він знищував двох чи трьох, кидаючи два каменя, знищував трьох чи чотирьох. У ґяурів від страху в очах затемнення; чорний пастух каменями з пращі повалив на землю триста ґяурів. Обидва брати його загинули, уражені стрілами. У пастуха закінчилися камені, не розбираючи, він почав класти у отвір пращі баранів і кіз, запускав ними у ґяурів, нищив їх. Очі ґяурів від страху затьмарились, земний світ перед ними вкрився мороком; вони говорять: «Цей проклятий пастух, не дай боже, знищить нас усіх». Так сказавши, вони не витримали і втекли. Пастух віддав останню шану своїм загиблим братам; з трупів ґяурів він насипав великий пагорб, ударив по кресалу, запалив вогонь; із свого шерстяного одягу він зробив пов'язку, приклав до своєї рани. На крутій дорозі він сів, почав плакати і томитися; він говорить: «Салор-Казан, бек Казан! чи помер ти, чи ти живий? Невже до тебе не дійшла звістка про ці справи?»

Між тим, хане мій, тієї ночі щастя решти огузів, зять Баюндур-хана, син Улаша, Салор-Казан, бачив чорний зловісний сон; він заворушився, встав і говорить: «Чи знаєш ти, брате мій Кара-Гюне, що я бачив уві сні? Я бачив чорний зловісний сон; я бачив, що хапають мого сокола, який гойдається на моїй руці; я бачив, що з неба блискавка вражає мій намет з білим верхом; я бачив, що дрібний дощ і туман проливаються над моєю ордою; я бачив, що скажені вовки прямують до мого намету; я бачив, що чорний верблюд зупиняє мого бика; я бачив, що моє чорне, як ворон, волосся розпускається; я бачив, що воно, розпустившись, покриває мої очі; я бачив, що мої десять пальців від самої п'ясті в крові. З того часу, як я бачив цей сон, я не можу зібратися з думками, прийти до тями; хане мій, брате, розтлумач мені цей мій сон». Кара-Гюне говорить: «Ти говориш про чорну хмару – це твоє щастя; ти говориш про сніг і дощ – це твоє військо; волосся – турботи, кров – чорна (біда); решту розтлумачити не можу, нехай Аллах тлумачить». Коли він це сказав, Казан говорить: «Не псуй моє полювання, не розпорошуй моє військо! Я сьогодні розгніваюсь на буланого коня, пройду триденний шлях за один день, до полудня дійду до свого стійбища; якщо знайду його цілим, неушкодженим, я до вечора знову прийду до тебе; якщо моя орда не буде цілою і неушкодженою, то потурбуйтеся про себе самі і (знайте, що) я пішов».

Він пришпорив свого буланого коня; Казан-бек, пришпоривши коня, вирушив у дорогу; нарешті він доїхав до свого стійбища, побачив, що ворон на льоту швидко кружляє, зависає над ордою. Тут Казан-бек почав розпитувати своє стійбище – подивимось, хане мій, як він розпитував; Казан говорить: «Хоч тебе не засипав пісок, ти покинуте, моє стійбище; ти близьке онаграм, ланям і диким козам, моє стійбище; звідки до тебе з'явився ворог, моє прекрасне стійбище? Де стояв мій намет з білим верхом, залишився його двір; де сиділа моя стара мати, залишилось її місце; де пускав стріли мій син Уруз, залишилася мішень; де гнали коней беки огузів, залишилася арена; де стояла чорна кухня, залишився попіл». Коли він побачив (все) це, очі Казана, обведені чорною каймою, наповнились кривавими сльозами; кров у його жилах закипіла; його чорне серце затремтіло, він ударив буланого коня, вирушив по дорозі, де пройшли ґяури, пішов по ній.

Перед ним з'явилася вода; Казан говорить: «Вода бачила обличчя бога; я розпитаю цю воду». Подивимось, хане мій, як він розпитував воду; Казан говорить: «О вода, яка з шумом тече зі скель! о вода, яка грає дерев'яними суднами! о вода, печаль Хасана і Хусейна! о вода, прикраса саду і квітника! о вода, турбота Айші і Фатіми! Тебе п'ють швидкі коні, вода! через тебе переходять червоні верблюди, вода! навколо тебе влягаються білі барани, вода! Чи знаєш ти вісті про мою орду? скажи мені; хай буде моя чорна голова жертвою, вода моя, заради тебе!» Так він сказав; як могла вода дати вістку? Він переправився через воду; цього разу йому зустрівся вовк. «Лик вовка благословенний, я розпитаю вовка», – сказав він. Подивимось, хане мій, як він розпитував; Казан говорить: «З настанням темного вечора для тебе сходить сонце; у сніг і дощ ти стоїш, як герой; чорних благородних коней ти примушуєш іржати; побачивши червоних верблюдів, ти примушуєш їх ревіти; побачивши білих баранів, ти б'єш їх, ударяючи хвостом; ударивши їх по спині, ти розбиваєш стіну міцної огорожі; витягнувши жирних баранів, ти, ударяючи закривавленим хвостом, пожираєш їх з голосним плямканням. Твій голос наводить жах на сильних собак; пастухів, які виходять уночі, ти примушуєш утікати. Чи знаєш ти вістку про мою орду? Скажи мені; хай буде моя чорна голова жертвою, вовче мій, заради тебе». Як міг вовк дати вістку? Казан проїхав і повз вовка; йому зустрівся чорний собака чорного пастуха; Казан почав розпитувати чорного собаку – подивимось, хане мій, як він розпитував; він говорить: «З приходом темного вечора ти голосно гавкаєш; коли проливається гіркий айран, ти п'єш, гучно плямкаючи; коли приходять злодії, ти наводиш на них страх; викликаючи у них страх, ти примушуєш їх лякатися власного шуму. Чи знаєш ти вістку про мою орду? Скажи мені; заради здоров'я моєї чорної голови я надам тобі благодіяння, собако». Як міг собака дати вістку? Собака з гавкотом кинувся під ноги коня Казана, почав стрибати; Казан ударив собаку нагайкою; собака побіг назад по тій дорозі, по якій прийшов; переслідуючи собаку, Казан зустрів чорного пастуха. Побачивши пастуха, він почав його розпитувати – подивимось, хане мій, як він його розпитував; Казан говорить: «З настанням темного вечора починаються твої турботи, пастуше; у сніг і в дощ ти виходиш, пастуше; почуй мій голос, вислухай моє слово! Чи бачив ти, як пройшов тут мій намет з білим верхом? скажи мені; хай буде моя чорна голова жертвою, пастуше, заради тебе». Пастух говорить: «Чи помер ти, чи загинув ти, Казане? де ти проходив? що ти робив? На жаль, Казане, не учора, третього дня тут пройшло твоє стійбище; твоя старенька матір пройшла, підвішена до шиї чорного верблюда; твоя дружина, статна Бурла-хатун і з нею сорок струнких дів пройшли тут з плачем; твій син Уруз і з ним сорок джигітів з непокритими головами, з босими ногами забрані у полон ґяурами. На табуни твоїх швидких коней скочили ґяури; ряди твоїх червоних верблюдів забрали ґяури; твоє золото і срібло, твою багату скарбницю захопили ґяури». Почувши такі слова, Казан тяжко зітхнув; розум у його голові помутився, увесь світ перед його очима покрився мороком; він говорить: «Хай засохнуть твої вуста, пастуше, хай згниють (вони), пастуше! хай покладе всемогутній на твоє чоло печать загибелі, пастуше!» Почувши такі слова Казан-бека, пастух говорить: «Що ти гніваєшся, бек, батьку мій, Казане? Чи у твоїх грудях немає віри? І на мене пішли шістсот ґяурів; двоє братів моїх загинули, триста ґяурів я убив, бився за віру; не дав ґяурам з твоїх воріт ні жирних баранів, ні худих ягнят; у три місця мене було поранено, моя чорна голова опустилася, я залишився один; чи у цьому моя вина?» (Знову) говорить пастух: «Дай мені свого буланого коня, дай мені свого списа у шістдесят тутамів, дай мені свого цяткованого щита, дай мені свого чорного булатного меча, дай мені свого сагайдака з вісімдесятьма стрілами; дай мені свого міцного осикового лука; я піду на ґяурів, відроджуся до нового життя, уб'ю (ворогів), витру рукавом кров зі свого чола; якщо помру, то помру за твоє щастя; якщо Всевишній бог збереже мене, я врятую твоє стійбище». Почувши такі слова пастуха, Казан розгнівався; він швидко вирушив у дорогу; пастух теж пішов слідом за Казаном. Казан озирнувся, подивився: «Сину мій, пастуше, куди ти йдеш?» – сказав він. Пастух говорить: «Батьку мій, Казане, ти йдеш виручати свій дім, я теж іду помститися за кров моїх братів». Почувши такі слова, Казан говорить: «Сину мій, пастуше, мій шлунок пустий, чи немає у тебе чого-небудь попоїсти?» Пастух говорить: «Є, батьку мій, Казане; минулої ночі я зварив ягня; ходи, зійдемо з коней біля підніжжя цього дерева». Вони зійшли з коней; пастух дістав мішок, вони поїли; Казан подумав: «Якщо я піду з пастухом, решта беків огузів будуть потішатися наді мною, будуть говорити: "якби з Казаном не було пастуха, він не подолав би ґяурів". На Казана напала ревність, він міцно прив'язав пастуха до одного дерева, повернувся і вирушив у дорогу; він говорить пастухові: «Слухай, пастуше! поки твій шлунок не зголоднів, поки твої очі не покрилися чорним мороком, вирви це дерево, інакше тебе з'їдять тут вовки і птахи». Чорний пастух зробив зусилля, вирвав міцне дерево з землею і коренем, звалив його собі на спину, догнав Казана; Казан подивився і побачив – йде пастух з деревом на спині. Казан говорить: «Скажи, пастуше, що це за дерево?» Пастух говорить: «Батьку мій, Казане! ось яке це дерево: ти подолаєш ґяурів, твій шлунок проголодається, я для тебе цим деревом буду (розводити вогонь і) варити їжу». Казану ці слова сподобались; він зійшов з коня, розв'язав пастухові руки, поцілував його в чоло; він говорить: «Якщо Аллах дасть визволення моєму домові, я зроблю тебе головним конюшим». Обидва разом вирушили в дорогу. Між тим цар Шюклі весело сидів з ґяурами за їжею і напоями. Він говорить: «Чи знаєте ви, беки, яке горе треба причинити Казану? Треба привести статну Бурла-хатун, примусити її подавати чаші». Статна Бурла почула це; її серце і душу запалив вогонь; вона увійшла в коло сорока струнких дів, дала настанову; вона говорить: «До кого б з вас не доторкнулися, кажучи, хто з вас дружина Казана? – подайте голос із сорока місць». Прийшов чоловік від царя Шюклі, запитав: «Хто з вас дружина Казан-бека?» Із сорока місць подали голос; вони не дізналися, хто дружина, принесли вістку ґяурові. «До однієї з них ми доторкнулися, із сорока місць прозвучав голос, ми не дізналися, хто дружина», – сказали вони. Ґяур говорить: «Ідіть, приведіть сина Казана Уруза; повісьте його на гак, відріжте шматок за шматком від його білого м'яса, приготуйте чорну печеню, піднесіть сорока дочкам беків; хто з них буде їсти, це – не та; хто не буде їсти, це – та сама; її приведіть, хай вона подає чаші». Статна Бурла-хатун підійшла до свого сина; гучним голосом говорить вона своєму синові – подивимось, хане мій, що вона говорить: «Сину мій, сину! чи знаєш ти, що сталося? поговоримо; я розвідала, одну за одною, справи ґяурів. Сину, жайворонку мого золотоверхого намету! сину, квітко моєї доні-нареченої, подібної гусці! Сину мій, сину, кого я дев'ять місяців носила у своїй тісній утробі, кого я через десять (лунних) місяців народила на світ; сину, кого я знала з пелюшок, з колиски! Ґяури замислили зле діло: «виведіть сина Казана Уруза з в'язниці, повісьте його арканом за шию, пробийте гаком його обидва плеча, відділіть шматок за шматком від його білого м'яса, приготуйте чорну печеню, піднесіть сорока дочкам беків; хто буде їсти, це – не та; хто не буде їсти, це – дружина Казана; (її) приведіть, щоб ми примусили її розділити з нами ложе, подавати чаші», – сказали вони. Чи поїсти мені твого м'яса, сину, чи розділити ложе з ґяуром нечистої віри, розбити честь твого батька Казана? Що мені робити, сину?» Уруз говорить: «Хай засохнуть твої вуста, матінко, хай згниє твій язик, матінко! Право матері – право бога; у іншому випадку я піднявся б і встав із свого місця, схопив би тебе за горлянку, кинув би тебе під мою сильну п'яту, притиснув би твій білий лик до чорної землі, вичавив би кров з твоїх вуст і носа, щоб задзюркотіла, показав би тобі солодкість життя! Що це за слово? Бережись, государине-матінко, не підходь до мене, не плач наді мною! Дай їм, государине-матінко, повісити мене на гак, дай відділити шматки від мого м'яса, дай приготувати чорну печеню, дай піднести її сорока дочкам беків; поки вони будуть з'їдати один шматок, ти з'їдай два; нехай ґяури тебе не впізнають, щоб тобі не розділити ложе з ґяурами нечистої віри, не подавати їм чаші, не порушувати честі мого батька Казана; бережіться!» Від таких слів у неї полилися з очей гіркі сльози; статна, струнка Бурла-хатун схопилася за шию і вуха, упала (на землю), почала смикати і роздирати свої яскраво-червоні, як осіннє яблуко, щоки, почала рвати своє чорне, як ворон, волосся; примовляючи: «Сину, сину!»; вона заридала і заплакала. Уруз говорить: «Государине-матінко, що ти кричиш, стогнеш і плачеш переді мною, що ти терзаєш мою печінку і моє серце, що ти нагадуєш мені минулі дні мої? Слухай, матінко! хіба там, де арабські коні, не народиться лоша? хіба там, де червоні верблюди, не народиться верблюденя? хіба там, де білі барани, не народиться ягня? Будь ти здорова, государине-матінко, нехай буде здоровий мій батько; хіба у вас не народиться подібний мені син?» Коли він так сказав, мати його не витримала, пішла від нього, увійшла в коло сорока струнких дів.