Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Прийшов мій дід Коркут, заграв радісну пісню, придумав, склав, цю билину; хай буде вона присвячена Амрану, сину Бекіля, сказав він, розповів, що сталося з борцями за віру. Я дам віщування, хане мій! Твої рідні чорні гори хай не будуть скрушені; твоє тінисте міцне дерево хай не буде зрубане; твоя дана богом надія хай не буде обманута; хай простить (бог) твої гріхи заради Мухаммеда, чиє ім'я славне!

У вік огузів був один чоловік на ймення Ушун-Коджа; у нього за (все) життя було два сини. Ім'я його старшого сина було Екрек; він був богатирем, удатним, добрим джигітом; у диван Баюндур-хана він ходив коли хотів; ходити в диван Казана, бека беків, йому ніякої заборони не було; наступаючи на беків, він сідав попереду Казана, ні на кого уваги не звертав. Ось, хане мій, якось він знову, наступаючи на беків; сів; був серед огузів джигіт на ймення Терс-Узамиш; він говорить: «Слухай, сину Ушун-Коджі! з сидячих тут беків кожен добув те місце, де сидить, ударами меча, роздачею хліба; а чи ти рубав голови, проливав кров, годував голодного, одягав голого?» Екрек говорить: «Скажи, Терс-Узамиш, хіба рубати голови, проливати кров – звитяга?» Той говорить: «Так, звитяга». Мова Терс-Узамиша подіяла на Екрека; він встав, просив Казан-бека дати йому воїнів для набігу. Казан дав воїнів для набігу, велів їм виїхати; учасники набігу зібралися навколо Екрека, зібралися джигіти в числі трьохсот, озброєні списами. П'ять днів вони їли, пили в питному домі, потім ударили на народ від Шерюгюза до Гекче-деніза, зібрали багато здобичі. По дорозі їм зустрілася фортеця Алинджа; там чорний тагавор влаштував загороду, наповнив її птицею: гусями, курми; із звірів козами, зайцями, зробив її пасткою для джигітів-огузів. Воїни сина Ушун-Коджі наткнулися на ту загороду, розбили ворота, перебили козлів, гусей, курей, їли, пили, зняли сідла зі своїх коней, зняли з себе броню. Між тим (туди) пішов вивідувач чорного тагавора, побачив їх, прийшов і говорить: «Слухайте, від огузів прийшов загін вершників; вони розбили ворота загороди, зняли сідла зі своїх коней, зняли з себя броню; чого ви чекаєте?» Були відправлені на огузів шістсот ґяурів у чорному одязі; вони перебили джигітів, захопили у полон Екрека, кинули його у в'язницю фортеці Алинджа. На чорні, чорні гори піднялася звістка, через закривавлені ріки перейшла звістка; до племен решти огузів пішла звістка; біля житла Ушун-Коджі з білим верхом піднявся плач; його дочка-наречена, подібна гусці, зняла білий (одяг), одягла чорний; Ушун-Коджа з білолицею матір'ю (Екрека) разом плакали, разом стогнали, примовляючи: «сину, сину!».

У кого є ребра, той піднімається, у кого є хрящі, той виростає; так, хане мій, молодший син Ушун-Коджі, Секрек, виріс добрим богатирем, хоробрим, удатним джигітом. Якось йому по дорозі зустрілося зібрання; вони (там) розташувалися, їли, пили; Секрек сп'янів, вийшов на пішохідну доріжку, побачив, що хлопчики-сироти разом тягнуть казан. «Що сталося з вами», – сказав він, дав ляпаса одному з них, ляпаса другому. Воші старого одягу [злі], язик хлопчика-сироти гіркий; один з них говорить: «Хіба ще не досить нашого сирітства, що ти б'єш нас? Якщо у тебе є звитяга, іди, виручи свого брата, що в полоні у фортеці Алинджа». Секрек сказав: «Скажіть, як ім'я мого брата?» Вони сказали: «Екрек». Він сказав: «Тепер Екреку годиться (в товариші) Секрек; а я і не турбуюся, чи здоровий мій брат. Не залишуся серед огузів без брата; брате, світло моїх темних очей!» Так говорячи, він заплакав, увійшов до зібрання всередині (дому), попрощався, сказав бекам: «Зоставайтеся здорові». Привели його коня, він сів на нього, прискакав до дому своєї матері, зійшов з коня, почав випробовувати свою матір; Секрек тут заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Я піднявся, матінко, і встав зі свого місця, сів на свого чорногривого кавказького коня, послав до підніжжя барвистої гори, що лежить з (нашого) боку; серед племен хоробрих огузів було зібрання, туди я пішов; серед їжі і пиття прискакав вершник на світло-сивому коні, (сказав): багато часу пройшло, як був у полоні один джигіт, на ймення Екрек; всемогутній бог відкрив перед ним шлях; він вийшов, прийшов. Не залишилося ні старого, ні малого – (усі) пішли назустріч тому джигітові. Мамо, піти мені чи ні? що ти скажеш?» Тут мати його заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Померти мені заради твоїх вуст, сину! померти мені заради твого язика, сину! Твоя чорна гора, що лежала навпроти (нас) і обвалилася; (знову) піднялася вона нарешті! Твоя багатоводна прекрасна ріка висохла; (знову) задзюрчала вона нарешті! Твоє міцне дерево, галуззя твоєї шелюги, що висохло; знову розквітло й зазеленіло воно нарешті! Коли ти підеш по слідах решти беків-огузів, піди, сину; коли прийдеш до того джигіта, зійди зі свого світло-сивого коня на землю; коли з'єднаються (ваші) руки, ти привітай того джигіта, поцілуй його руку, обніми його за шию, скажи: брате, вершино моєї чорної гори! Чого ти стоїш, сину? іди!» Юнак почав говорити своїй матері – подивимось, що він говорив: «Хай засохнуть твої вуста, мамо! хай згниє твій язик, мамо! Я і не турбувався про те, чи є у мене брат; не проживу я серед огузів без брата! Право матері – право бога; я б схопив свій чорний булатний меч, відрубав би, не давши тобі спам'ятатися, твою прекрасну голову, пролив би на землю твою яскраво-червону кров, мати, жорстока мати!» Його батько говорить: «Це – брехлива звістка, сину; твій старший брат не такий, щоб йому утекти і піти; він – муж. На змушуй плакати мене, твого сивобородого батька; не змушуй стогнати свою стару матір». Тут юнак почав говорить: «Коли триста шістдесят шість витязів поїдуть на полювання, почнуть шумно переслідувати поранену дичину, джигіти, у кого є брати, піднімуться, встануть; бідний джигіте, у кого немає брата, якщо до його потилиці доторкнеться кулак, буде з плачем дивитися на (всі) чотири сторони, буде проливати гіркі сльози зі світлих очей. До побачення зі своїм світлооким сином залишайся щасливо, бек-батько, государине-матінко!» – «Це – брехлива звістка, не йди, сину!» – сказали батько і мати. Юнак говорить: «Не збивайте мене з мого шляху; поки не піду до фортеці, де у полоні мій старший брат, поки не дізнаюся, чи помер, чи живий мій старший брат, поки я, якщо він помер, не помщуся за його кров, я не повернуся до народу решти огузів». Батько, мати разом заплакали, послали людину до Казана: «Юнак згадав свого брата, хоче йти, яку ти нам даси настанову?» – запитали вони. Казан говорить: «Надіньте йому на ноги кінські пута». У юнака була наречена; влаштували пишне весілля, (скликали) зібрання, убили кращих коней-жеребців, верблюдів, баранів, помістили юнака у весільне шатро; разом з дівицею вони обидва піднялися на одне ложе; юнак оголив меч, кинув його між собою і дівицею. Дівиця говорить: «Прибери свій меч, джигіт; він не дасть задовольнити бажання; загорнемося (у ковдру), муже (мій)!» Юнак говорить: «Слухай, дочко негідного! Хай порубає мене мій меч, хай проб'є мене моя стріла, хай не народиться у мене син, якщо народиться, хай не проживе і десяти років, якщо я, поки не побачу лице свого старшого брата, а якщо він помер, поки не помщуся за його кров, увійду в це весільне шатро». Він встав, вивів з табуна швидкого коня, осідлав (його), надів броню, прив'язав собі лати до своїх колін і ліктів, говорить: «Діво, чекай мене один рік; якщо не прийду через рік – чекай два роки; якщо не прийду через два роки – чекай три роки; якщо не прийду, тоді будеш знати, що я помер; заколи мого коня-жеребця, влаштуй по мені поминки; якщо твоє око на кому зупиниться, твоє серце кого полюбить, виходь за нього». Тут дівиця заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Джигіте мій, я буду чекати тебе рік; не прийдеш через рік – буду чекати два роки, не прийдеш через два роки – буду чекати три, чотири роки; не прийдеш через чотири роки – буду чекати п'ять років, шість років; поставлю шатро там, де розділяються шляхи, буду запитувати вісті у того, хто приходить, хто йде; хто принесе добру звістку – тому дам коня, одяг, одягну на нього каптан; хто принесе злу звістку – тому відрубаю голову; не дам сісти на себе і комару-самцю. Муже, що не задовольнив бажання, тепер іди, джигіте мій!» Юнак говорить: «Слухай, дочко негідного, я поклявся головою свого старшого брата, що повернення мені немає». Дівиця говорить: «Нехай називають мене нареченою з нещасливою долею, та безсоромною хай не називають; скажу моєму свекору, моїй свекрусі». Дівиця говорить: «Свекоре-отче, що мені кращий від батька! свекрухо-матінко, що мені краща від матері! Верблюд-самець твоїх рядів злякався, йде: погоничі верблюдів, перехопили йому шлях, не можуть його повернути! Твій богатирський жеребець злякався, йде; табунники перехопили йому шлях, не можуть його повернути! Барани твоїх стад злякалися, йдуть; пастухи перехопили їм шлях, не можуть повернути! Твій світлоокий син згадав свого брата, йде; твоя білолиця невістка не може його повернути, щоб ви це знали!» Батько, мати зітхнули, встали зі своїх місць: «Сине, не йди», – сказали вони. Вони побачили, що засоби вичерпані: «Ніяк не можу не піти до тієї фортеці, де у полоні мій старший брат», – сказав він. «Іди, сину, хай буде щасливим твій жереб, – сказали йому батько і мати, – живим-здоровим, як ти відбуваєш, дай боже повернутися».