Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Прийшов мій дід Коркут, заграв радісну пісню, розказав, що сталося з мужами-борцями, дав благословення Бісатові: коли ти будеш підніматися на чорну гору, хай (бог) дасть тобі піднятися, нехай дасть переправитися через закривавлені ріки, сказав він. Мужньо ти помстився за кров свого брата, врятував від ярма решту огузів, хай зробить всемогутній бог білим твій лик, сказав він.

Коли прийде час смерті, хай не розлучить тебе (бог) з чистою вірою, хай простить твої гріхи заради Мухаммеда обраного, чиє ім'я славне, хане мій!

Син Кам-Гана хан Баюндур встав зі свого місця, велів поставити на чорну землю своє шатро з білим верхом, підняв до небес барвистий намет, велів розкласти у тисячі місць шовкові килими. Зібралися беки внутрішніх огузів, зовнішніх огузів; прийшла данина від дев'яти туменів Грузії: доставили одного коня, один меч, одну палицю. Баюндур-хан сильно засмутився. Прийшов мій дід Коркут, заграв радісну пісню: «Хане мій, чому ти засмутився?» – запитав він. (Хан) говорить: «Як мені не засмучуватися? Кожного року привозили золото й срібло; я роздавав (його) бекам і джигітам, їхні серця були задоволені; тепер кому мені віддати це, щоб його серце задовольнилося?» Дід Коркут говорить: «Хане мій, віддамо усі три речі одному джигітові, щоб він відправляв вартову службу для народу огузів». – «Кому ж віддамо?» – запитав його Баюндур, подивився направо, наліво – ніхто бажання не виявив. Був джигіт на ймення Бекіль; (хан) подивився на нього і говорить: «Що ти скажеш?» Бекіль виявив бажання, піднявся, поцілував землю, прив'язав до пояса меч, благословенний моїм дідом Коркутом, перекинув через плече палицю, надів на лікоть лук, велів привести свого швидкого жеребця, сів на нього, зробив вибір серед своїх близьких, свого народу, розібрав свою юрту, відкочував із (землі) огузів, вирушив у Барду і Гянджу, там поселився, відбув до проходу у дев'ять туменів Грузії, там розташувався, відправляв вартову службу. Коли приходив чужинець-ґяур, він посилав його голову в подарунок огузам; один раз на рік він ішов у диван Баюндур-хана.

Знову від Баюндур-хана прийшов посильний сказати (Бекілю): «Швидше приходь». Бекіль тоді прийшов, підніс подарунки, поцілував руку Баюндур-ханові; хан теж пригостив Бекіля, дав (йому) доброго коня, добрий каптан, багато грошей на витрати. Повних три дні він пригощав його. «Ще три дні, беки, будемо пригощати Бекіля з його конем полюванням», – сказав він; вони веліли приготувати полювання. Коли почали споряджатися на полювання, хто славив свого коня, хто – свій меч, хто славив своє мистецтво у напинанні лука і метанні стріл. Салор-Казан ні свого коня не славив, ні самого себе не славив, говорив (тільки) про звитягу беків. Коли триста шістдесят шість витязів виїхали на полювання, коли йшли шукати закривавлену дичину, Бекіль ні лук не напинав, ні стріли не пускав; він тільки знімав лук зі свого пояса, накидав його на шию козла-самця, ставив його (перед собою); коли він був худий, він робив отвір у його вусі, кажучи: «Нехай на полюванні його упізнають»; коли він був жирний, він його різав. Якщо беки ловили дичину з отвором у вусі, вони посилали її Бекілю, кажучи: «Це – вісник Бекіля». Казан-бек говорить: «Ця звитяга від коня, чи від воїна?» Відповіли: «Від воїна, хане мій». Хан говорить: «Ні, якби кінь не трудився, воїн би не гордився; звитяга від коня». Бекілю ті розмови не сподобались; Бекіль говорить: «Серед витязів ми одного своїм плювком занурили в багно». Він розсипав добрі (дари) Баюндур-хана, розгнівався на хана, вийшов з дивану. Привели його коня, він взяв із собою своїх світлооких джигітів, прийшов додому; його хлопчики вийшли йому назустріч; він (їх) не приголубив, зі своєю білолицьою дружиною не заговорив. Дружина тут заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Господарю мого золотого престолу, беку мій, джигіте, ти, кого я, відкривши очі, побачила, кого я, віддавши серце, полюбила! Ти піднявся і встав зі свого місця, приєднав до себе своїх світлооких джигітів; озираючись назад, ти зійшов на барвисту гору з крутими схилами; озираючись назад, ти переправився через багатоводну прекрасну річку; озираючись назад, ти пішов у диван Баюндур-хана з білим чолом; ти їв, пив з беками; чи той, у кого був народ, порадився зі своїм народом, а у тебе, чужого, запаморочилася голова від шуму? Де, хане мій, добрий кінь, що був під тобою? немає (його); на твоєму чолі немає покрову золотого шолома; своїх світлооких діточок ти не голубиш; із своєю білолицьою красунею ти не заговорив; що сталося з тобою?» Бекіль заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Я піднявся і встав зі свого місця; я сів на свого чорногривого кавказького коня; озираючись назад, я зійшов на барвисту гору з крутими схилами; озираючись назад, я розсік багатоводну прекрасну річку, переправився (через неї); я поскакав у диван Баюндура з білим чолом; я їв і пив із світлоокими беками; я побачив, що той, у кого є народ, добрий зі своїм народом; я побачив, що погляд нашого хана від нас відвернувся. Ми відкочуємо зі своїм племенем і народом, підемо у дев'ять туменів Грузії; проти огузів я підняв бунт, так і знайте». Дружина говорить: «Джигіте мій, мій бек-джигіте! царі – тінь бога; хто підніме бунт проти свого царя, тому успіху не буде. Якщо у твоє чисте серце вкралася печаль, її розгонить вино. З того часу як ти пішов, хане мій, на твоїх барвистих горах, що лежать по (наш) бік, полювання не було; поїдь на полювання, твоє серце втішиться».