Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Як він це сказав, уражаючий мужів Кан-Туралі встав зі свого місця, взяв із собою своїх сорок джигітів, оглянув (землю) внутрішніх огузів, та не міг знайти дівицю, повернувся назад, прийшов додому; його батько говорить: «Сину, чи знайшов ти дівицю?» Кан-Туралі говорить: «Хай скрушаться племена огузів! Дівиці, яка б мені підійшла, я не міг знайти, батьку». Його батько говорить: «Сину, хто йде шукати дівицю, не так іде». Туралі говорить: «Як же він іде, батьку?» Канли-Коджа говорить: «Сину, йдучи вранці, не повертаються опівдні; йдучи опівдні, не повертаються увечері. Сину, ти потурбуйся про гроші, збирай (їх); я піду шукати тобі дівицю». Канли-Коджа з радістю, з веселощами піднявся і встав, узяв із собою білобородих старійшин, пішов у (землю) внутрішніх огузів, не міг знайти дівицю; повернувся (в інший бік), пішов у (землю) зовнішніх огузів, не міг знайти (дівицю); повернувся ще (в інший бік), прийшов до Трапезунда. У трапезундського тагавора була славна красуня-дочка; вона напинала подвійний лук, (направляючи стрілу) праворуч і ліворуч; пущена нею стріла на землю не падала. Платою за ту дівицю, за її каптан були три звіра; (тагавор) дав обіцянку: «Хто тих трьох звірів подолає, переможе, уб'є, тому я віддам свою дочку; хто не зможе подолати, тому відрубаю голову». Таким чином, голови тридцяти двох синів беків з ґяурів були відрубані і почеплені на зубці веж. Ті три звіра були: лютий лев, чорний бик, чорний верблюд; з них кожен був (ніби) драконом. Ті тридцять два (юнаки), чиї голови висіли на вежах, ні лютого лева, ні чорного верблюда і в очі не бачили, вони загинули вже на рогах бика. Канли-Коджа побачив ті голови і тих звірів; воші, що були у нього на голові, попадали йому до ніг; він говорить: «Я піду, розкажу моєму синові усю правду; якщо у нього є звитяга, нехай прийде і візьме (дівицю); якщо ні, нехай буде задоволений дівицею, (яку знайде) у себе вдома».

Нога коня кульгава, мова співця жвава; Канли-Коджа пішов і прийшов, вийшов до огузів; до Кан-Туралі дійшла звістка, сказали: «Твій батько прийшов». Із сорока джигітами він пішов назустріч батькові, поцілував його руку і говорить: «Душа моя, батьку, чи знайшов ти дівицю, яка б мені підійшла?» (Батько) говорить: «Знайшов, сину, якщо у тебе є звитяга». Кан-Туралі говорить: «Чи хоче вона золота і срібла, чи хоче мулів і одногорбих верблюдів?» Батько йому говорить: «Сину, звитяга потрібна, звитяга». Кан-Туралі говорить: «Батьку, я осідлаю свого чорногривого кавказького коня, нападу на народ заплямованих кров'ю ґяурів, відрубаю голови, проллю кров, змушу ґяурів ригати кров'ю, приведу рабів і рабинь, покажу звитягу». Канли-Коджа говорить: «Ні, душа моя, сину, не про таку звитягу я говорю; заради тієї дівиці тримають трьох звірів; хто їх подолає, тому віддадуть ту дівицю; хто не здолає і не уб'є (їх), тому відрубають голову, почеплять (її) на вежу». Кан-Туралі говорить: «Батьку, цих речей тобі не слід було мені говорити; та коли вже ти сказав, я неодмінно піду, щоб на мою голову не упало знущання, на моє лице – образа. Государине-матінко, бек-батьку, бувайте здорові». Канли-Коджа подумав: «Ось яку біду я собі вчинив! Я розкажу хлопчикові такі речі, що налякають його; може, він не піде, повернеться назад». Канли-Коджа тут заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Сину, там, куда ти підеш, дороги як чорториї; глина така, що вершник загрузне і не вибереться; ліс такий, що строкатій гадині не проповзти; фортеці підносяться до небес; там красуні уражають зір, викрадають серця; там кат беззвучно відрубує голову; там у батька (красуні) на плечах скаче щит. До злих місць ти вирушаєш; повернись назад, не змушуй ридати твого білобородого батька, твою стару матір». Кан-Туралі розгнівався; він говорить: «Що ти говориш, що мовиш, душа моя, батьку? Хіба той, хто боїться усіх цих речей, – джигіт? На хороброго мужа наводити страх – ганьба. Дороги, подібні чорториям, я, бог дасть, пройду вночі; болото, де тонуть вершники, я покрию (повстю?), по якій можна буде пройти; ліс, де не проповзти строкатій гадині, я, вдаривши кресалом, спалю; фортеці, що підносяться до небес, я, бог дасть, візьму і скрушу; красуню, що вражає зір, викрадає серце, я поцілую в шию; батькові її, у кого на плечах скаче щит, я, бог дасть, відрубаю голову. Чи піду я чи не піду, повернусь чи не повернусь, чи ляжу під грудьми чорного верблюда, чи повисну на рогах чорного бика, чи буду розтерзаний кігтями лютого лева, чи піду я чи не піду, повернусь чи не повернусь, до скорого побачення, бек-батьку, і тобі, государине-матінко, на все добре». Вони зрозуміли, що честь не дозволить йому чекати; сказали: «Сину, хай буде щасливою твоя доля; щоб пішов і повернувся ти живим-здоровим».