Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

Прийшов мій дід, Коркут, заграв радісну пісню, цю билину він склав, він придумав; так він сказав: нині де оспівані мною беки-герої, що говорили, увесь світ – мій? їх викрала смерть, сховала земля; кому залишився тлінний світ? Земне життя, ти приходиш і відходиш; тобі суджено неминучий кінець.

Я дам віщування, хане мій; твоя рідна чорна гора хай не завалиться; твоє тінисте чорне дерево хай не буде зрубане; твоя вічноплинна, прекрасна ріка хай не висохне; кінці решітки твого шатра хай не будуть розрізані, хай не змусить тебе всемогутній звертатися до лиходіїв! Нехай твій сірий кінь, скачучи, не втомиться, нехай твій чорний булатний меч, ударяючи, не затупиться! Хай не буде обманута дана тобі богом надія, хай не розлучить (тебе бог) до кінця з чистою вірою! Заради твого білого лику ми склали молитву з п'яти слів; хай вони воз'єднаються, хай стоять твердо; хай простить (бог) твої гріхи заради Мухаммеда, чиє ім'я славне, хане мій!

Хане мій! Серед огузів жив чоловік на ймення удатний Домрул, син Дука-Коджі. Він збудував міст через пересохлий струмок; хто переходив – з того брав тридцять три монети; хто не переходив – того бив і брав з нього сорок монет. Чому він так робив? Він говорив: «Чи є чоловік удатніший від мене, сильніший від мене, хто вийшов би на бій зі мною? Слава про мою мужність, моє богатирство, моє молодецтво, моє джигітство доходить до Рума й Шама [Малої Азії /ВізантіїІ і Сирії]». Якось біля того мосту зупинилась кочуюча родина; у тій родині захворів добрий, гарний джигіт; з волі божої той джигіт помер. Жорстока, чорна туга була по тому джигітові; хто оплакував сина, хто брата. Несподівано прискакав удатний Домрул; він говорить: «Негідні, чому ви плачете? що за сум'яття біля мого мосту? чому ви тужите?» Вони сказали: «Хане мій, у нас помер добрий джигіт; його ми оплакуємо». Удатний Домрул говорить: «Скажіть, хто убив вашого джигіта?» Вони сказали: «На жаль, бек-джигіт, сталося це за повелінням Всевишнього бога; червонокрилий Азраїл узяв душу того джигіта». Удатний Домрул говорить: «Що за людина ваш Азраїл, що бере душі людей? Боже всемогутній, заради твоїй єдності, заради твого існування дай показатися Азраїлу перед моїм взором, щоб мені з ним вийти на боротьбу і битися, щоб мені виручити душу доброго джигіта, щоб йому більше не брати душ добрих джигітів». Так сказав удатний Домрул, повернувся назад, прийшов у своє житло. Богу Всевишньому слово Домрула не сподобалось; «ти подивись, – сказав він, – негідний безумець не визнає мене, єдиного бога, не віддає мені шану; нехай він прийде у мій чертог і вимолює прощення». Він дав повеління Азраїлу: «Піди, Азраїле, покажись на очі того негідного безумця; примусь збліднути його лице, примусь хрипіти його душу і візьми її».

Коли удатний Домрул із сорока джигітами сидів за їжею-напоями, раптом з'явився Азраїл. Азраїла не бачили ні сторож, ні воротар; світлий погляд удатного Домрула затьмарився, його сильні руки опустилися, а світло перед очима удатного Домрула стало мороком [«зрячі очі удатного Домрула стали незрячими, його руки, здатні тримати, перестали тримати, віщий розум затьмарився»]. Удатний Домрул гучним голосом заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Горе, що ти за страшний дідуган! Воротарі тебе не бачили, сторожа тебе не помітила; мій світлий погляд затьмарився, мої сильні руки опустилися, затремтіли, моя душа захвилювалася, золота чарка з моєї руки упала на землю. Порожнина мого рота стала мов крига, кістки мої стали як пилюка [як сіль]. О дідугане з білою бородою! о дідугане з темними зіницями [з підсліпуватими очима]! що ти за страшний дідуган! Скажи мені; нехай, пане мій, сьогодні зачепить [спіткає] тебе моє нещастя». Коли він так сказав, Азраїл розгнівався; він говорить: «Негідний безумцю! чому тобі не подобається, що мої очі темні [підсліпуваті]? часто брав я душі дівчат-наречених із синіми очима. Чому тобі не подобається, що моя борода побіліла? часто брав я душі і білобородих і чорнобородих джигітів; ось причина, чому моя борода побіліла. Негідний безумцю! ти хвалився, говорив: «якби мені потрапив до рук червонокрилий Азраїл, я убив би його, визволив би з його рук душу доброго джигіта»; тепер, безумцю, я прийшов узяти твою душу; віддаси ти її чи вийдеш на бій зі мною?» Удатний Домрул говорить: «Це ти червонокрилий Азраїле?» – «Так, я». – «Ти береш душі тих добрих джигітів?» – «Так, я беру (їх)». Удатний Домрул говорить: «Воротарі, зачиніть ворота! Азраїле, я хотів зійтися з тобою у широкому місці; невже ти щасливо потрапив до моїх рук у тісному місці? Я уб'ю тебе, визволю душу доброго джигіта». Так сказавши, він вийняв свій чорний меч, узяв його в руку, щоб ударити Азраїла, напав на нього; Азраїл перекинувся голубом, вилетів з вікна, щез. Уражаючий мужів удатний Домрул плеснув у долоні, голосно зареготавши; він говорить: «Джигіти мої, я так злякав очі Азраїла, що він, полишивши широкі ворота, утік через вузьке вікно; (вислизнув) з моїх рук, він став пташкою, подібною голубу, і полетів; але я не полишу його, поки не змушу сокола схопити його». Так сказавши, він встав, сів на коня, узяв на руку свого сокола, погнався за Азраїлом; одного, двох голубів він убив, повернувся. Коли він прямував до свого дому, перед очима його коня показався Азраїл; кінь шарпнувся, поніс удатного Домрула, скинув (його) на землю; його чорна голова зігнулася, залишилася скарлюченою; на його білі груди, стиснувши їх, сів Азраїл. [Спочатку] він ледь чутно мимрив, потім почав хрипіти; він говорить: «Пощади, Азраїле, в єдинобожжі немає сумніву! Я таким тебе не знав, не випробував, що ти, як тать, викрадаєш душу. У нас є гори з високими вершинами; на тих горах – наші виноградники; у тих виноградниках – чорні грона, ті грона вичавлюють – виходить червоне вино; хто п'є те вино – п'яніє. Я сп'янів від вина, не розумів, що говорю, не знав, не відчував, я не випробував твого джигітства. Не бери мою душу, Азраїле, змилуйся!» Азраїл говорить: «Негідний безумцю! що ти мене благаєш? благай Всевишнього бога; що у моїй владі? я теж слуга». Удатний Домрул говорить: «Так це дає душу, бере душу Всевишній бог?» – «Так, він». (Домрул) повернувся до Азраїла: «Тоді який же ти пан? [Що ти за напасть?] – сказав він. – Йди звідси; я буду говорити з богом всевишнім». Тут удатний Домрул заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Ти найвищий; ніхто не знає, який ти, світлий боже! Чому [багато] нерозумних шукає тебе в небесах, хоче знайти на землі, ти – у серцях самих віруючих. Боже, вічно сущий володарю! Боже, вічний хранителю таїни! Хочеш узяти мою душу, візьми її ти, не давай взяти Азраїлу». Тут богу Всевишньому слово удатного Домрула сподобалось. Він закричав Азраїлові: «Так як негідний безумець пізнав мене, єдиного бога, віддав мені шану, нехай, Азраїле, удатний Домрул знайде душу замість своєї душі, а його душі бути вільною». Азраїл говорить: «Слухай, удалий Домруле, таке повеління бога Всевишнього: нехай удатний Домрул знайде душу замість своєї душі, а його душі бути вільною». Удатний Домрул говорить: «Як мені знайти душу? Хіба так: у мене є старий батько, стара-мати; ходімо, може, хто-небудь з них дасть свою душу; (її) візьми, а мою душу залиш». Удатний Домрул пішов, прийшов до свого батька, поцілував руку свого батька і заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Білобородий, дорогий, шановний, душа моя, батьку! Чи знаєш ти, що сталося? Я виказав слово невіри, богу Всевишньому воно не сподобалось; із небес він дав повеління червонокрилому Азраїлу; той прилетів, стис мої білі груди, сів (на них), змусив мене хрипіти, хотів узяти мою солодку душу. Батьку, я прошу у тебе душу; чи віддаси ти її чи будеш плакати, примовляючи: «сину мій, удатний Домруле?» Батько йому говорить: «Сину мій, сину! частина моєї душі, сину! сину мій, леве, при чиєму народженні я убив дев'ять самців-верблюдів! сину, опора мого золотоверхого шатра! сину, квітка моєї дочки-нареченої, що подібна гусці! Якщо потрібна моя чорна гора, яка лежить навпроти (нас) скажи; бери її, нехай вона буде Азраїлові для літніх пасовиськ; якщо потрібні мої холодні, холодні колодязі [джерела], нехай вони будуть йому для пиття; якщо потрібні табуни моїх швидких коней, нехай вони будуть йому для їзди; якщо потрібні ряди моїх верблюдів, нехай вони будуть йому для в'юків; якщо потрібні стада моїх білих баранів, нехай вони в чорній кухні будуть йому їжею; якщо треба моє золото і срібло, мої гроші, нехай вони будуть йому на витрати. Солодке життя, дорога душа; душу не можу дати, так і знай. Є твоя мати, що (мені) дорожча від тебе, миліша від тебе; сину, іди до своєї матері [вона (тобі) дорожча від мене, миліша від мене]». Удатний Домрул пішов від свого батька, не знайшов у нього підтримки, прийшов до своєї матері; він говорить: «Матінко, чи знаєш ти, що сталося? З небес прилетів червонокрилий Азраїл, стис мої білі груди, сів (на них), змусив мене хрипіти, хотів узяти мою душу. Я просив душу у мого батька, він не дав; у тебе прошу душу, матінко! Чи даси ти мені свою душу чи будеш плакати, примовляючи: «сину мій, удатний Домруле!»; загониш гіркі нігті у біле лице твоє, будеш рвати своє чорне, як ворон, волосся, матінко?» Тут мати його заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Сину мій, сину! сину, кого я дев'ять місяців носила у своїй тісній утробі! сину, кого я знала з пелюшок, з колиски [пеленала в колисці з льняної матерії]] сину, кого я через десять (лунних) місяців народила! сину, кого я щедро годувала своїм білим молоком! Якби тебе заточили у фортецю з білими вежами, сину! якби був ти бранцем у руках ґяурів нечистої віри, сину! Я, з труднощами зібравши золото і срібло, визволила б тебе, сину! Ти йдеш у гибле місце; не можу йти (за тобою); солодке життя, дорога душа; душу не можу віддати, так і знай». Мати теж не віддала свою душу.