Олексій Кононенко - Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

(Тагавор) у сорока місцях велів поставити шатра, у сорока місцях велів поставити червоні (і) барвисті весільні намети. Привели Кан-Туралі і дівицю, розмістили їх у весільному наметі. Прийшов співець, заграв збуджуючу пісню; у джигіта огузів (Кан-Туралі) наповнилися легені, він оголив свій меч, ударив (ним об) землю, розсік (її) і сказав: «Хай буду я розсічений, як земля, хай розсиплюся, мов прах; хай розрубає мене мій власний меч, хай проб'є моя власна стріла, хай не народиться у мене син, якщо народиться, хай не проживе й десяти днів, якщо я увійду в це весільне шатро, не побачивши лику мого бека-батька, моєї государині-матінки». Він розібрав своє шатро, змусив ревіти своїх верблюдів, змусив іржати своїх коней; ніч потемніла, він вирушив у дорогу, йшов сім днів, сім ночей, вийшов до кордонів огузів, поставив шатро. Кан-Туралі говорить: «Слухайте, мої сорок товаришів, мої сорок супутників, хай буде жертвою за вас моя голова! Бог Всевишній відкрив (переді мною) шлях; я пішов, тих трьох звірів я убив, Сельджан-хатун у жовтому одязі взяв, прийшов; прийміть звістку, нехай мій батько вийде мені назустріч». Кан-Туралі подивився, побачив – у тому місці, де вони розташувалися, злітають птиці-лебеді, журавлі, рябчики, куріпки; холодні, холодні води, луки, гаї. Сельджан-хатун це місце сподобалося, вона його схвалила; вони лягли, віддалися веселощам, їли, пили.

Мерв. Вироби гончарів туркменів

У ті часи, якщо джигіти-огузи зазнавали біди, вона приходила під час сну. Кан-Туралі заснув; поки він спав, дівиця говорить: «Люблячих мене багато; як би вони несподівано не напали, не схопили мого джигіта, не убили його, не схопили б мене, білолицю діву, не повели б у дім мого батька і матері». Вона взяла броню коня Кан-Туралі, одягла його в броню, сама теж взяла броню, одягла, взяла в руки свого списа, піднялася на узвисся, роззирнулася. Між тим, хане мій, тагавор розкаявся: «За те, що він убив трьох зверів, він забрав мою єдину дочку», – сказав він, вибрав шістсот ґяурів, одягнених у броню, в чорний одяг, у синє залізо. Ніч і день вони йшли і прибули; дівиця була насторожі, подивилася, побачила – суне військо. Вона почала збуджувати свого коня, прискакала до Кан-Туралі, заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Не будь безпечним, свою чорну голову підніми, джигіте! свої прекрасні очі, обведені строкатою каймою, відкрий, джигіте, поки не зв'язали тобі білі руки від (самих) ліктів, поки не ударили твоє біле чоло об чорну землю, поки не відрубали, не давши тобі спам'ятатися, твою прекрасну голову, поки не пролили на землю твою яскраво-червону кров! Прибув ворог, прийшов недруг; чому ти лежиш? Піднімись! Тверді скелі не захиталися, а земля розщепилася; старі беки не померли, а народ охопило сум'яття; зустрівшись, вони змішалися, спустилися з гори; вишикувався, прийшов на тебе ворог. Хіба ти знайшов (придатне) місце, де лежати? Хіба ти знайшов житло? Що сталося з тобою?» Так вона голосно сказала; Кан-Туралі ворухнувся, прокинувся, встав; він говорить: «Що ти говориш, моя красуне?» Вона говорить: «Джигіте мій, на тебе прийшов ворог; розбудити – моє діло, вийти на битву і показати звитягу – твоє діло». Кан-Туралі відкрив очі, підняв повіки, побачив, що дівиця на коні поскакала зі списом у руці. Він, поцілувавши землю, говорить: «Ми перейнялися вірою, визнали правдивим (слово пророка); виповнилося в чертогах бога Всевишнього наше бажання». Чистою водою він зробив омовіння, приклав до землі своє біле чоло, зробив намаз у два поклони, сів на коня, віддав хвалу Мухаммедові, чиє ім'я славне, пустив коня на ґяурів у чорному одязі, пішов (їм) назустріч. Сельджан-хатун, збудивши свого коня, проскакала повз Кан-Туралі; Кан-Туралі говорить: «Красуне моя, куди ти йдеш?» Вона говорить: «Бек-джигіте, була б цілою голова, а шапка знайдеться. Цих ґяурів, що приходять, багато; будемо битися, будемо боротися; хто з нас помре, – значить, помре; хто з нас залишиться живим – нехай прийде в шатро». Тут Сельджан-хатун пустила коня, нанесла поразку (ворогам); тих, що утікали, вона не переслідувала, тих, що просили пощади, не убивала. Вона подумала, що ворога розбито; із закривавленим лезом меча вона прийшла в шатро, не могла знайти Кан-Туралі.

Між тим прийшли батько і мати Кан-Туралі; вони побачили, що у цієї дівиці лезо меча в крові, а їхнього сина не видно; вони запитали – подивимось, про що вони запитали; мати Кан-Туралі говорить: «Матінко моя, дочко моя! рано-вранці ти встала з місця; чи звеліла ти схопити сина? чи звеліла відрубати його прекрасну голову, не давши йому спам'ятатися? чи змусила ти його стогнати, примовляючи: «государиня-матінка, бек-батько»? Ти приходиш, мого бека не видно; моя печінка горить; вустами, язиком, дай мені відповідь, (скажи хоч) кілька слів; хай буде моя чорна голова жертвою, дівице, за тебе». Дівиця зрозуміла, що це її свекруха і свекор; вона зробила знак нагайкою: «Ходіть до шатра, – сказала вона, – там, де опускається і згущається пилюка, де кружляють ворони, там пошукаємо (його)». Вона ударила шпорами свого коня, піднялася на узвишшя, роздивилася, побачила, що всередині однієї ущелини пилюка то згущається, то розсіюється. Вона прийшла туди, побачила, що коня Кан-Туралі уразили стрілою, що його поранили стрілою в обличчя, його лице залите кров'ю, а він не зупиняється, витирає кров; ґяури скопичуються, він оголює меча, жене перед собою ґяурів, переслідує (їх). Як побачила те Сельджан-хатун, всередині у неї запалився вогонь; як сокіл влітає в зграю гусей, вона пустила коня на ґяурів; з одного боку скрушивши ґяурів, вона вийшла на другий бік. Кан-Туралі подивився, побачив, що хтось жене ворога перед собою, переслідує (його); він не знав, що то – Сельджан. Він розсердився; тут він заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Ти піднявся і встав зі свого місця, джигіте; хто ти, джигіте? Ти сів на свого чорногривого кавказького коня, джигіте; хто ти, джигіте? Ти рубаєш (людям) голови, не даючи їм спам'ятатися, ти вторгаєшся без дозволу в середовище моїх ворогів, джигіте; хто ти, джигіте? Без дозволу вторгатися в середовище ворогів у нашому народі – ганьба; іди; чи злетіти мені, ставши птицею-соколом, чи схопити тебе за бороду і горлянку, чи відрубати тобі голову, не давши тобі спам'ятатися, чи пролити на землю твою яскраво-червону кров, чи причепити твою чорну голову до ременя сідла? Джигіте, чия смертна година настала! хто ти, джигіте? Повернись назад!» Тут Сельджан-хатун заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Джигіте мій, мій бек-джигіте! хіба верблюди залишають своїх верблюденят? хіба кавказькі коні хвицають своїх лошат? хіба у стадах білі барани б'ють рогами своїх ягнят? хіба витязі-джигіти убивають своїх красунь? Джигіте мій, мій бек-джигіте! з одного кінця ці ґяури мої, з другого кінця – твої». Кан-Туралі зрозумів, що долає і розсіює ворогів Сельджан-хатун; він врізався в один кінець ворогів; тримаючи меча, він кинувся на ґяурів, почав рубати їм голови. Ворога було переможено, недруга було розбито; Сельджан-хатун взяла Кан-Туралі на круп свого коня, виїхала (з бою). У дорозі Кан-Туралі прийшла така думка: «Сельджан-хатун, коли ти піднімешся і встанеш з місця, коли сядеш на свого чорногривого кавказького коня, коли облаштуєшся біля воріт (житла) мого батька з білим верхом, коли світлоокі дочки-наречені огузів будуть на літніх пасовиськах, коли кожен скаже своє слово, ти тоді встанеш, будеш хвалитися, скажеш: «Кан-Туралі ослаб, я взяла його на круп коня, вийшла (з бою)». Мої очі відвернулися, моє серце завмерло, я уб'ю тебе». (Так) він сказав; Сельджан-хатун зрозуміла, що сталося; вона заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Бек-джигіте! Коли будуть хвалитися, нехай хвалиться мужчина, він – лев; для жінки похвала – брехня; похвалою жінка мужчиною не стане! Під барвистою ковдрою я з тобою не перекидалася, у солодкі вуста я з тобою не цілувалася, яскраво-червоними губами з тобою не перемовлялася; швидко ти полюбив, швидко розлюбив, негідний, син негідного! Знає всемогутній бог, як я тобі віддана; не погуби мене, друже мій!» Кан-Туралі говорить: «Ні, неодмінно мені треба убити тебе». Дівиця розсердилася, вона говорить: «Негідний, син негідного! Я хапаюся за нижню ручку, ти хапаєшся за верхню ручку. Давай, сину негідного, будемо змагатися, чи стрілою, чи мечем». Вона ударила ногою коня, піднялася на узвишшя; із свого колчана вона висипала на землю дев'яносто стріл, з двох стріл зняла залізні навершя, одну заховала, другу взяла в руку; пустити стрілу із залізним навершям вона не змогла. Вона говорить: «Джигіте, випусти свою стрілу». Кан-Туралі говорить: «Таке право дівиць; спочатку ти вистріли». Дівиця однією стрілою уразила Кан-Туралі так, що воша, яка була на його голові, упала до його ніг. Він підійшов, обійняв Сельджан-хатун; вони зійшлися, поцілувалися; Кан-Туралі заговорив – подивимось, хане мій, що він говорив: «Моя (красуне), ти, чий тонкий одяг блищить, чиї яскраво-червоні щоки подібні краплинам крові, що падають на сніг, не торкнувшись землі, чий рот тісний для пари мигдалин, чиї чорні брови (ніби) проведені рукою писців, чиє чорне волосся, коли розпущене, тягнеться на сорок тутамів; з левиного роду, дочка султана! Не міг я тебе убить, (швидше) я уб'ю себе; я не хотів убити тебе, я тебе випробовував». Тут Сельджан-хатун заговорила – подивимось, хане мій, що вона говорила: «Я піднімалась і вставала зі свого місця; я сідала на свого чорногривого кавказького коня; я виходила з дому мого батька з білим верхом; я полювала на барвистій горі з крутими схилами; я гналася за рябою дичиною, за диким козлом; я знала, що я роблю однією стрілою; стрілою без залізного навершя, джигіте, я випробовувала тебе; убити тебе, джигіте, я не могла». Вони віддалялися і зближувалися; ухопивши один одного за комір, вони розходились і сходились, цілувалися у солодкі вуста, сіли на сірого коня, вирушили, прийшли до його бека-батька. Його батько, побачивши свого хлопчика, подякував богові; зі своїм сином, з нареченою Канли-Коджа прийшов до огузів, поставив шатро на зеленому барвистому лузі, велів убити кращих коней-жеребців, верблюдів і баранів, справив весілля, пригостив решту беків огузів; поставивши свою золоту парасолю, Кан-Туралі увійшов до свого весільного шатра, досяг мети своїх намагань.