Наталя Тисовська - Міфи Давньої Греції

Бог вогню Гефест народився кволим хлопчиком, кульгавим на одну ногу. Гера не могла повірити, що вона, могутня богиня, народила таку незугарну дитину — й скинула сина з Олімпу. Бідолашний Гефест упав у глибини Океану, і там його виховали нереїда Тетида й океаніда Евринома. Швидко зростав Гефест, а ще швидше він виявив себе майстерним ковалем. Які золоті прикраси й оздоби викував він для своїх виховательок — Тетиди й Евриноми!

Одного ж разу Гефест спорудив чарівний трон: той, хто на нього сяде, нізащо не зможе з нього звестися. Із чарівним троном під пахвою змужнілий Гефест з’явився на Олімпі й підніс подарунок матері. Зраділа Гера подарунку, а ще більше тому, в якого мужнього красеня перетворився її кволий колись синок. Вона гордовито сіла на трон — й опинилась у пастці! Всі олімпійські боги кинулися Гері на допомогу, проте виявилися безсилими проти ковальської майстерності Гефеста.

З благанням обернулася Гера до сина. «Я миттю звільню тебе, — пообіцяв Гефест, — якщо ти визнаєш мене за сина і долучиш до ради богів». Гера радо пристала на таку умову, син із матір’ю нарешті примирились. І надалі, коли виникали суперечки між Герою та грізним Зевсом, Гефест завжди тримався на боці матері, а не батька.

Всередині гори Етни збудував собі Гефест кузню, де й викував мідні чертоги богів. Для батька Зевса він змайстрував скіпетр і егіду — щит, який наводить жах на ворогів бога — громовержця (ось чому вислів «бути під егідою» означає бути під захистом, під покровительством). Для бога виноградарства Діоніса Гефест викував тирс — жезл, обвитий плющем, виноградним листям та

увінчаний сосновою шишкою. Для Геліоса — Сонця він змайстрував золоту колісницю, якою осяйний бог щоранку виїжджає на небо. А собі в допомогу Гефест викував двох золотих жінок, які допомагають кульгавому богові ходити.

Грізний бог війни Арес, син Гери і Зевса, зріс кровожерним і нещадним. На відміну від Атени, яка очолювала війни за справедливість, на захист пригноблених, Арес ніколи не з’ясовував, на чиєму боці правда, — для нього наймилішим було зчинити страшну бучу, пролити чим — більше крові, залишити по собі численні трупи.

Та як не дивно, а за дружину собі лютий Арес узяв богиню кохання Афродиту, народжену з морської піни. Коли Кронос — Час поранив свого батька Урана, а той стікав кров’ю, то кілька краплин упало в море й пофарбувало морську піну, і тоді хвилі винесли на берег острова Кіпр прекрасну Афродиту. Богиня була такою чарівною, що де б вона не ступала, у неї під ногами миттю розцвітали квіти. Богиня Афродита завжди опікувалася закоханими й допомагала їм у сердечних справах.

На острові Кіпр мешкав великий митець Пігмаліон. Він різьбив чудові статуї, які прикрашали храми богів. Жив Пігмаліон самотньо, уникав жінок. Жодна смертна жінка не подобалася митцеві, він шукав у жінці досконалої краси, а досконалими можуть бути тільки боги. Одного разу Пігмаліон вирізьбив зі слонової кістки вродливу жінку. Немов жива, стояла дивовижна статуя

у майстерні митця. Здавалося, що повіки її тріпочуть, вуста ворушаться, а груди здіймаються у диханні. Так, наче вона просто зараз заговорить і зійде з постаменту. Довгі години милувався на статую Пігмаліон і покохав її так, як неможливо покохати смертну жінку. «Якби ти була жива! — шепотів він до неї. — Якби ти могла заговорити, який би я був щасливий!» Але статуя була німа.

Та ось прийшли свята на честь богині Афродити. Пігмаліон попрямував до храму богині, приніс їй жертву й почав благати: «Нехай моєю дружиною стане жінка, така ж прекрасна і досконала, як моя статуя!» Хотіла Афродита знайти серед смертних таку ж довершену красу, але не змогла. І тоді вона здійснила диво: коли Пігмаліон повернувся додому, то найперше підійшов і поцілував статую. І щойно його вуста торкнулися вуст статуї, як жінка зітхнула — й ожила. Гаряче билося серце чарівної Галатеї, та ще гарячіше билося серце щасливого Пігмаліона, якого Афродита нагородила таким надзвичайним подарунком.

Богиня кохання Афродита й сама одного разу зазнала мук кохання. Вона покохала чарівного Адоніса, сина красуні Мирри, яку олімпійські боги перетворили на миррове дерево, що має запашну смолу — мирру. Ніхто не міг дорівнятися вродою Адонісові, народженому від миррового дерева; Афродиті ввижалося навіть, що він вродливіший за будь — кого з олімпійських богів.