Кілька років сидів Танат у полоні Сизифа, кілька років на землі не помирали люди. Порушився звичний перебіг подій. Тоді Зевс послав у Сизифів палац бога війни Ареса, який нарешті звільнив Таната — Смерть. Повертаючись до Аїду, Танат прихопив і спритного Сизифа.
Проте й тут Сизифові вдалося надурити богів. Він наказав своїй дружині — плеяді Меропі, щоб та не ховала чоловікового тіла, не влаштовувала похорону і не приносила жертви Аїду. Минув деякий час, а Аїд усе чекав, коли ж Сизифова дружина виконає священний обряд поховання і принесе йому жертву. Тоді Сизиф попросився у володаря підземного світу: «Аїде, відпусти мене на один день на землю! Нехай я тільки покараю свою дружину Меропу, що не сповняє священного звичаю!»
Аїд погодився. Сизиф повернувся на землю, але й не думав іти назад у підземне царство, а натомість знову оселився в палаці й вів веселе та щасливе життя. Розгніваний Зевс послав за Сизифом вісника богів Гермеса, і той силоміць повернув спритника до Аїду.
А там уже чекала на нього заслужена кара: щодень і щоніч він приречений викочувати на круту гору величезний камінь. Напружує Сизиф усі жили, пхає каменюку, та щойно досягне вершка гори, як каменюка зривається донизу — і все треба починати спочатку. І тому люди називають важку, нескінченну й безглузду працю «Сизифовим трудом».
Іксіон, цар племені лапітів, які мешкали у Тессалії, взяв за дружину Дію і пообіцяв тестеві дати за дочку багаті подарунки. Справили бучне весілля, і тесть зажадав від Іксіона обіцяних подарунків. Проте не схотів Іксіон виконувати обіцянки, а натомість підступно вбив тестя.
Запалився гнівом Зевс, проте Іксіону вдалося якось перепросити могутнього бога, і Зевс пробачив його й очистив від гріха. І навіть узяв до себе на осяйний Олімп. Аж там Іксіон побачив Зевсову дружину Геру та запалився коханням до неї.
Всюди переслідує Геру Іксіон, не дає проходу. Побачив це Зевс — і підіслав Іксіонові у подобі Гери богиню хмар Нефелу. Нічого не запідозрив Іксіон, і незабаром Нефела завагітніла. І тоді Зевс жорстоко покарав Іксіона за те, що насмілився заглядатися на царицю богів Геру — він прикував Іксіона до вогняного колеса і скинув у похмурий Аїд. Вічно крутиться колесо, і вічно мучиться і карається Іксіон.
А Нефела незабаром народила напівконей — напівлюдей кентаврів, і тепер плем’я лапітів змушене безперестанку вести з ними війни.
ВИКРАДЕННЯ ПЕРСЕФОНИ АІДОМ
Четверта Зевсова дружина Деметра, громовержцева сестра й богиня родючості, народила дочку Персефону. Та, на жаль, недовго юна Персефона раділа сонцю й квітам землі. Одного дня вона з подругами — океанідами безтурботно гуляла Нісейською долиною, не відаючи, що батько Зевс уже заручив її зі своїм суворим братом Аїдом — володарем царства тіней померлих.
Аїд здалеку уздрів прекрасну Персефону і загорівся тут — таки забрати її до себе під землю. Він підмовив прабабусю Персефони Ґею — Землю виростити найпрекраснішу квітку в Нісейській долині. Коли Персефона побачила квітку, її рука сама простяглася, щоб зірвати це диво. Та зненацька земля розверзлась, а з неї виїхала золота колісниця, запряжена чорними кіньми. Колісницею правив похмурий Аїд. Він підхопив юну Персефону — і миттю колісниця зникла під землею.
Мати Персефони богиня Деметра почула зойк дочки, але не встигла її врятувати.
Як не розпитувала вона подруг — океанід, що трапилося з дочкою, так нічого і не змогла дізнатися. Дев’ять днів, одягнена в темну жалобну сукню, вона у найдальших куточках землі шукала Персефону, зронюючи сльози.
На десятий день на небо викотився бог сонця Геліос на золотій колісниці. Він єдиний спостерігає згори за тим, що коїться на землі, і завжди все знає. Деметра кинулася до Геліоса — Сонця по допомогу. І Геліос розкрив їй очі: виявляється, володар царства
мертвих Аїд викрав юну Персефону за згоди свого брата Зевса.
Деметра розгнівалася на чоловіка — як він міг учинити так із дочкою, перше не порадившись із дружиною? Вона залишила Олімп, прибрала подоби простої смертної і зійшла на землю, щоб вічно оплакувати Персефону. Коли богиня родючості Деметра полишила Олімп, на землі все завмерло. Трави припинили рости, а листя на деревах зів’яло. Квіти повсихали, а ліси стояли чорні й похмурі. Родючі ниви занепали, землю спустошував голод. Ще трошки — і загине рід людський.
Читать дальше