Ідуть далі. Бачать — лежить рушниця. Поприк сяк-так підняв ту рушницю — коли біжить пес. Він прицілився, а пес йому каже:
— Не стріляй у мене, я буду ще тобі у пригоді.
— Ну, розкуси мотузок на моїх пальцях.
Пес розкусив, і Поприк знову дістав силу. Повернувся у царський палац. Песиголовця одразу застрілив, а жінці поставив під одне око відро, щоб плакала за ним, першим чоловіком, а під друге — цебер, аби лила сльози за песиголовцем. Коли уранці подивився, у відрі сліз зібралося мало, а цебер був повний. Значить, плакала за песиголовцем.
Поприк узяв рушницю, застрілив її.
А сам узяв собі бідну дівчину. Лише сестру видав за багатого графа.
І всі вони дуже красно жили, доки не порвалися їм жили, а наші не подужали.
Про хлопця, який звільнив свою матір з полону Поганина
Жив один Білий цар. Він мав таку прекрасну доньку, що над неї не було на світі. Немало царевичів сватали її, але батько не хотів віддати. Сватався до дівчини і змій-Поганин, та й за нього її не дали. Поганин дуже розсердився і пригрозив:
— Тепер вона не сміє на сиру землю ступити, і сонце на неї не сміє засвітити, бо інакше прилечу й понесу її.
Але знайшовся один принц, котрий посватав доньку Білого царя. Він правив невеличкою сусідньою країною. Не сам прийшов до царя, а написав йому листа: «Чи можу я приїхати сватати вашу доньку? Я чув, що багато вже сватало її, але ви не хотіли ні за одного віддати. То наперед у письмі питаю, чи дасте за мене».
Цар відповів: «Можеш прийти». І молодий принц дуже зрадів. Він був сиротою, нікого з родичів не мав і, коли збирався у дорогу, передав державу своєму міністрові.
З’явився у палац і каже:
— Ну, я тут! Прошу вашу доньку за жону!:
— Слухай, сину, — говорить Білий цар, — я не тому тебе позвав, що хочу за тебе віддати свою доньку, а тому, аби тобі пояснити: мою доньку сватав і цар Поганин, але я не дав. Він страшно розсердився і пригрозив, що як вона віддасться за іншого, то він її викраде. Тепер на мою доньку не сміє сонце засвітити, вона не сміє на сиру землю ступити. Я її вбережу, а ти не зумієш.
– І я зумію вберегти принцесу! — заявив одразу принц.
Так вони говорили між собою двоє, без царівни. Та принц дуже би хотів побачити дівчину і попросив царя:
— Покличте її, хай на неї бодай подивлюся.
Цар потряс своїм дзвоником. Принцеса увійшла і сіла на стілець біля свого батька.
— Ну, донько, — каже цар, — чи хотіла б ти вийти за цього хлопця? Він обіцяє вберегти тебе від злого Поганина, та я чогось не вірю. Ніде ти не будеш у такому надійному місці, як дома, в палаці.
А вона відказує:
— Няньку, але мені вже час виходити заміж. Доки я буду дівочити? Раз треба справити весілля.
Подивилася на хлопця, і він дуже полюбився їй.
— Ну, коли так, то я не перечу, — погодився цар. І ще того дня наказав готувати весілля. Справили весілля, і молоді щасливо провели три місяці в царському палаці. А потім зять каже:
— Няньку, мені треба збиратися в дорогу. Я залишив державу на чужу людину. Мене там давно чекають.
Білий цар дав зробити для них окремий вагон, і привели туди принцесу так, щоб на сиру землю не ступила і щоб на неї сонце не світило. У країну принца виїхали вночі, коли сонця не було. А від станції до його палацу постелили килими, щоб царівна не стала на землю.
І молоді щасливо жили далі. Через півтора року знайшовся в них хлопчик. А той хлопчик мав на голові три золоті волоски. Минуло ще три місяці, і сталося велике нещастя: молодий цар виманив свою жінку в сад погуляти. Вона не хотіла, казала йому:
— Чоловіче, хіба ти не знаєш, що Поганин поклявся мене викрасти, якщо ступлю на сиру землю або якщо на мене блисне сонце.
— А може, то неправда? Може, нянько лиш так говорив, бо не хотів тебе від себе віддавати… Я візьму тебе за руку, то хто тебе вирве з моїх рук?
— Ой, я дуже боюся!
— Не бійся нічого!
Винесли в сад і малу дитинку, приколисали та й гуляють поміж зеленими деревами, кущами. Небо чисте, ніде ні хмаринки. Раз лиш над ними знявся вихор, надлетів змій-Поганин і схопив принцесу. Принц дивиться, а жінки немає. Почав бігати — в косицях, у кущах шукати. Ніякого сліду! Тоді зрозумів, що її поніс Поганин. Принц гірко заплакав. Пішов шукати для хлопчика якусь годувальницю…
Хлопчик ріс, як з води. У три роки вже тягся до книжки. Записали його в таку школу, де вчилися лише панські діти, що мали вже по десять, по дванадцять років.
Вчитель тикав іншим школярам під ніс:
— Видите, я вчу вас стільки років, а цей хлопчик тут лиш один рік і навчився вже більше за вас!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу