Сборник - Казки про богатирів та лицарів

— Піду, — думає собі він, — та хоч болотяною водою промочу горло, коли нема криничної.

Під’їхав він ото до того болота, прив’язав коня там, може, до лози чи до якого куща, і пішов сам в болото, став там та й стоїть — не може зігнутися, щоб напитися води, а по коліна в воді стоїть. Став виходити з води — так ні: так його й присмоктало, і ноги не витягне з багна. Силкувався він, силкувався — нічого не вдіє. Став він та й думає:

— Коли б який чорт случився та порятував, вже б нагородив добре за те.

Коли дивиться — аж летить злий дух та й каже:

— А даси те, що в тебе дома є, про що ти не знаєш, то я тебе вирятую з біди.

— Дам, дам, голубчику, тільки вирятуй.

От той злий дух ухватив його, так і випер з болота, поставив його коло коня, а сам полетів.

Приїздить король додому, аж чує, що його жінка привела заразом двоє дітей: хлопчика і дівчинку, — так він так аж за голову вхопився.

— Боже мій! Що ж я наробив: чорту невинні душі подарував!

Іде до жінки та й хвалиться їй: — Так, — каже, — і так, така-то й така-то пригода мені трапилась у дорозі: подарував нечистій силі обох діточок, і з голови мені вийшло, що я тебе дома оставив важкою.

— Знаєш, — каже вона, — чоловіче, що?

— А що, жінко?

— Зірвемо поміст у такій-то хаті та заховаємо їх обох туди, під той поміст. То поки підростуть, будемо туди їм їсти подавати, а як виростуть, то тоді можна буде їх в другу землю перевезти: може-таки, як прийде злий дух, то не знайде їх під помостом.

— Правду ти, жінко, кажеш. Так воно і буде: заховаєм діток під поміст, може-таки, він там їх не знайде.

Ото велів король зірвати поміст, зробив там для дітей таку хатку, зробив дірочку в куточку, щоб можна було їм подавати туди їсти і пити, і закрив знову тим самим помостом зверху.

Ростуть там тії діти не по роках, а по годинах, — не так по годинах, як по хвилинах. Ще й півроку не пройшло, а вони вже давно говорять обоє і бігають там, під помостом, — такі повиростали, що якби хто подивився на них, то зроду б не сказав, що вони ще такі молоденькі. Ото проходить рік, прилітає нечиста сила за ними просто до короля й каже:

— Ну, тепер давай мені те, що ти торік подарував!

— Шукай, — каже король, — як знайдеш, то твоє буде. Що ж я тобі таке тоді подарував?

— Е-е!.. Добре ти, — каже, — знаєш, що ти мені подарував. Воно тут було, я знаю добре, тільки не знаю, де тепер ділося. Треба піти розпитатися.

От злий пішов до кочерги і питає:

— Кочерга, кочерга, скажи, де мій подарунок дівся?

— Не знаю я. Я тільки знаю, як з печі вигрібати попіл, чи там огонь, та як добра кухарка, то на ніч мене під піч положить, а як ні, то я отак, як бачите, стою у кочергах цілу добу.

Іде він до рогача і питає його:

— Рогаче, рогаче, скажи мені, де мій подарунок дівся?

— Я б тобі сказав, та й сам не знаю. Я нікуди не ходжу, тільки знаю ото, що вийняти горщик з печі, та як добра кухарка, то положить мене на ніч під піч, а як ні, то я от так, як бачите, і стою у кочергах цілу добу.

Ото йде змій до сокири і питає її:

— Сокиро, сокиро, скажи мені, де мій подарунок?

— Як же я тобі можу сказати, де твій подарунок, коли я сама далеко не захожа. Я от тільки буваю на дровітні, як от часом треба дров нарубати або де кілочок який затесати, а то усе от тута, за лавою, і сиджу, та ще, правда, як добрий господар, то положить на ніч під лаву, а як ні, то я тут і днюю, і ночую.

Пішов він до долота та й каже:

— Долото, долото, скажи мені, де мій подарунок. Я тебе буду за те в повазі держати, позолочу твою голову, ніколи й обух не доторкнеться до твоєї голови, а як не скажеш, то день і ніч будуть тебе по голові бити обухом.

— Добре, — каже долото, — скажу тобі, де ти можеш найти свій подарунок, візьми мене, понеси в кімнати і кидай в кожній хаті: де застромлюсь у помості, то в тій і шукай під помостом.

Ото поніс він в одні покої, кинув — боком упало на поміст, поніс у другий, кинув — і там упало боком на поміст, поніс в третій, кинув — застромилось. Став він поміст зривати та шарити під помостом, коли дивиться — аж вони обоє в кімнаті стоять собі. Він забрав їх і полетів. Що вже король з королевою не поплакали, що вже вони його не просили — забрав і полетів.

Довго він летів з ними — може, днів троє або і четверо, страшенно втомився, сів віддихатися та й загадав дівчинці в голові ськати, а хлопцю п’яти чухати.

Сидять вони над ним обоє — та ськає, а хлопець п’яти чухає, коли дивляться, аж летить кінь та й каже до тих дітей:

— Як хочете утікти від смерті, то сідайте на мене, будемо тікати.