Панас Мирный - Хіба ревуть воли, як ясла повні

— Та треба... Так умер, кажете?

— Умер, умер.

— Та хто ж пiсля його зостався?

— Та хто ж, пiсля його зостався?! — каже жiнка, задумавшись... — Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько — був йому якийсь далекий родич... торiк його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає нiкого такого...

— Так... А волость же ваша далеко?

— Волость? — глянула жiнка на його й, перегодя трохи, одказала: — на тiм боцi села. От як пiдеш сiєю улицею, та й вийдеш прямiсiнько. Спершу будуть гамазеї, а там — зараз i волость.

— Ну, спасибi вам. Прощайте.

— Щасливо.

Пiшов собi чоловiк тою тропою, що розказала жiнка. А жiнка й парубок ще довго стояли — дивились услiд, аж поки не скрився захожий з очей у кривiй вулицi.

— Ти не питав, Грицьку, — тодi жiнка до парубка : — хто вiн такий? навiщо йому Окунь?

— Нi, не питав.

— Гляди, лишень, чи не родич який... Там у його, в Донщинi, багато, кажуть, всякої рiднi... Там i брат його жив. То чи не по худобу бува, прийшов i сей?!

— Бог його зна.

— Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збiгав би ти, слiдом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловiк.

— Добре, мамо, — каже парубок. I обоє пiшли в хату.

Жiнка справдi догадалася навiщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився в волостi небожем Окуня — Остапом Хрущем, що лiт, може, з п’ятнадцять як пiшов на Дiн. Уже його й з ревiзiї викинули, не тiльки з думки. Тiльки старi люди пам’ятали ще — коли бородатий та бiлий Окунь виряджав на Дiн до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце вiн назад повернувся й просився в пiщанську громаду.

— Чого ти звiдтiля вернувся? — пита його голова, — хiба там недобре стало жити?

— Та трудно вже й там, — кланяючись, каже Остап. — Не тi тепер порядки пiшли: багато вже й там нашого брата... пропадає...

— А тут хiба краще? — пита писар.

— Та все ж, бачте — рiдна сторона.

— Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе нi виду нiякого, нiчого? — знову голова.

— Та в мене ось є старий пашпорт. — Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтiпаними краями, й подав головi.

Подивився той на папiр, розправив, прочитав — i знову зложив.

— Що ж з сього?! — каже. — Чому хоч ти не обзивався, як ревiзiя писалась?

— А бог його знає — чому... Не знав. — Вiдколи пашпорта не перемiняв! — не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.

— Та там мене й по цьому всюди приймали.

— Гм... Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? — пита голова писаря.

— А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громадi могоричу, то, може, й дiло буде, — одказав писар. — А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.

— Здiлайте милость, — каже, кланяючись, Остап, — уже поклопочiться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.

Писар тiльки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пiшли у другу хату.

Через три недiлi Остап косив у писаря сiно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий — невтомний! Усьому лад дає, усiм перед веде — отаманує. А через мiсяць йому об’явлено, що тепер вiн пiщанський громадянин — козак, Остап Макарович Хрущ.

Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямiсiнько й почвалав у город найматись. Недовго й мiсця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарi.

Добре Остаповi. I одежа й хлiб жидiвський, i плата добра, та й од проїжджих перепада. — Послужив вiн рiк, а на другий уже грунт i хату купив. Якраз на край села, на белебнi, стояла собi осторонь чиясь сирiтська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звiсно — сирiтське, та ще й за селом.

Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостiв до Мотрi Жукiвни — бiдної, некрасивої дiвчини, уже таки й лiтньої, що жила в сусiдах, удвох з старою матiр’ю.

— А що ж, Мотре, — каже їй мати, — iди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старiсть, як от я, стара...

— Та чи йти, то й iти! — одказує дочка. — I так натерпiлись усього!

Обмiнили хлiб, а в недiлю й весiлля заграли.

Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на свiт народилася. Чепурить її, прибира. Дiждали весни, — город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббiлила; призьбу жовтою глиною пiдвела; коло хати вiником обмела. Чисто кругом — любо глянути, i огородина зеленiє...

Та й тiльки ж то, що огородина своя, а бiльше землi — нi ступня. Приходилось у чужих людей косити, хлiб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи... Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою — старою своєю матiр’ю, а все бiдно жили. Iнодi зимою нi з чого було й галушок зварити, — приходилось сухим хлiбом давитись...