Панас Мирный - Хіба ревуть воли, як ясла повні

Ось незабаром i Пiски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка, вiкнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкi хлiвцi, повiточки; трохи далi — тiк; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою лiскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вiчi. Хата хоч старенька, та чепурна, бiла, — видно, бiля неї ходили хазяйськi руки; двiр виметений, чистий; огорожа цiла, хоч i низенька, а ворота дощанi-хрещатi.

Недалечке вiд хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бiдненько зодягнена, — i, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомiсть, з хлiвця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик — i давай похапцем хламати зерно, не пiдпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «аря, гладкi! аря!», потiм того плескала в долонi — й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нiчого з такими ненажерами невдiєш нi криком, нi легенькою бiйкою, — вона висмикнула з мiтли держално — i давай потягати «ненаситну прожир» i вздовж i впоперек, — аж поки не хруснуло держално... «От, проклятiї Каторжнi!.. Через них знiвечила держално..» — на весь голос гукала молодиця — й кинула в свиноту надтрiснутим держалном.

Саме на цей крик у двiр повернув парубок. Не вспiв вiн ще гаразд i ворiт причинити за собою, — як уже на його напустилася розсерджена молодиця.

— I де ти, Чiпко, ходиш? де ти бродиш? — докоряла вона. — Ось до якої пори виходив! Нi корова, нi кобила не напованi, а вiн блукає...

— Я, мамо, на полi був... до ярини довiдувався, — одказав вiн.

Мати пильно подивилася йому в вiчi, наче вивiряла: чи правда тому? Та син уже повернувся — пiшов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею — в хату.

— Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! — усе-таки з докором гукнула з сiнешнiх дверей мати.

Син уже не чув того докору. Вiн випустив з загороди корову, одв’язав од ясел кобилу — погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свiжої трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила нiби знайома постать; вiн мерщiй кинув у ясла оберемок... йому здалося, що з-пiд трави заблищали, мов двi углини, двоє чорних очей... «Згинь ти, марюкої, — скрикнув вiн, випростуючи з трави руки. — От, причепилася!»

Швиденько зачинив загороду, пiшов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.

— Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? — пита вiн трохи згодом.

— У якого москаля, сину?

— Що живе коло нашого поля хутором.

— Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, — та, казали, либонь умерла. — А що там?

— Та я так питаю... нiчого.

Розмова увiрвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лавi. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попiд боками, а в вiччю — вона та й вона. «Пропади ти, навiжена!» — шепче вiн. Перевернувся з боку на бiк, натяг на голову ряднину, — не спиться, та й годi... «Нi, вже: не швидко ти дiждеш, щоб я пiшов на поле!»

Лiт за двадцять до крiпацької волi, з того самого Ромоданового шляху, яким iшов парубок, у село Пiски вступав якийсь невiдомий захожий. Видно — з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибiйчанi, пiдсуканi аж до колiн; за спиною вiрьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палицi перекинута торба — мабуть, з харчю, та пара шкапових чобiт. На взiр — чоловiк середнiх лiт. Чорнi, як гайворон, уси починали вже по краях рудiти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скiска.

Iшов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всi боки. Сказати б — з заробiткiв, коли б не така рання пора. А то тiльки що весна настала. Постiкали води, зазеленiли трави, зацвiли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед лiта, а приязно сяло та грiло.

Дiйшовши до одного двору, де серед нечистого городу влiзла в землю старенька хата, захожий став. «Оце ж мов, бачся, й Окунева хата!» — каже вiн сам до себе. На той час з низеньких хатнiх дверей вийшов молодий парубок.

— Здоров був! — обiзвався до його захожий.

— Здоров.

— Чи це Окунь живе?

— Який Окунь?

— Карпо Окунь, старий дiд.

— Нi: це Лимар, а не Окунь.

— А де ж Окунь?

— Та який Окунь?

— Дiд старий, що з бородою ходив.

На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жiнка. Видно, поралась коло городини, — бо очiпок подався трохи набiк, лице в поту, руки в землi.

— Та кого ти, чоловiче, питаєш?

— Окуня Карпа.

— Е-е-е... його вже давно й слiду нема... Знала я того Окуня, знала... Уже, мабуть, лiт з десять буде, як помер... А тобi ж навiщо вiн?