Борис Грінченко - Під тихими вербами

Багато про все це Зiнько думав. Ще змалечку вiн не такий удався, як усi: був тихий, замислений хлопець. Слухняний, робив завсiгди, що наказувано, тiльки великий забудька був. Оце пасе телята й доглядав добре, щоб як у шкоду не вскочили… А навкруги трава зелена, небо широке, пташки летючi… Як вони лiтають? Через що вони лiтають? А якби чоловiк собi крила приробив, то лiтав би? Мабуть, нi, бо якби можна було, то давно б уже всi люди поробили собi крила та й лiтали б, – це ж краще, нiж ходити або їздити. А чого ж пташкам можна? Вже ж люди розумнiшi за пташок, то, певне, колись вигадають так, що й лiтатимуть. Ото б добре було! Аж до неба можна було б долинути та й подивитись, що там є… на бога й на янголiв глянути. Еге-ге! Тепер вiн знає, чого люди не можуть лiтати: бо якби могли, то й кожен грiшний чоловiк замiсто пекла залiтав би в рай та й надокучав би боговi. Тим-то бог так i зробив. Хоч воно й не по правдi, бо й мiж пташками не всi ж праведнi, а є й грiшнi. Он шулiка – кожну пташку роздирає. А, може ж, йому то вiд бога звелено, щоб пташки їсти? Так, як людям можна їсти вiвцi, воли, кури… Як чудно на свiтi – одне одного їсть: вiвця їсть траву, а чоловiк та вовк вiвцю; пташка їсть комашок, а шулiка та чоловiк їсть пташок; риба їсть червакiв, а чоловiк рибу… Штука! Чоловiк усе їсть, тiльки його нiхто не їсть! Хiба нiхто? А вовк та ведмiдь як пiймає, то й з'їсть, коли чоловiк його не вб'є. Он як: одне одного їсть, одне одного їсть!.. А це погано, бо воно болить, як рiзати або вбивати. Чому б не було так на свiтi, щоб нiхто нiкого не їв, а їли або хлiб, або садовину, або городину, або траву…

Ха-ха-ха! Це б тодi люди паслись, як телята!..

Ой-ой-ой! А де ж це телята?

Гляне, аж вони давно в шкодi. Бiжить Зiнько завертати… Побачить сторож або хазяїн, та таких духопелiв йому надає… Бувало так, що й займано, то Зiньковому батьковi доводилось платити за спаш. Батько гримав, а Денис i бив за це…

Зрiс трохи Зiнько, парубком уже був, заманулося йому вивчитися читати. Школи в їх тодi ще не було, так Зiнько з свого заробiтку дяковi платив, аж поки той навчив його так-сяк читати. Писати вiн i сам трохи привчився: купив собi пропис у городi та й навчився самописки… Помалу пише, але все ж пише. Читає краще. Вiн уже багато книжок попрочитував. З святих книг Євангелiє найбiльше вподобав. Здорово тяжко розбирати, а книжка справдi свята, бо написано, як по правдi жити, людей не кривдячи. А з несвятих книжок найбiльше йому до смаку припало двi. Одного разу вiн був у городi на базарi i купив там двi старенькi, в поганеньких палiтурках книжки. Одна була менша i звалася «Роберт Оуен». Важко було її розумiти, – Зiнько й тепер ще не все в їй розiбрав. Але оце вiн розiбрав добре: є така земля Англiя, а в тiй Англiї на фабриках та на заводах робочому народовi дуже погано було жити; дак винявся такий чоловiк, Роберт Оуен, – вiн усе клопотався, щоб тим людям краще жити було, i всякого способу до того добирав, самого себе не жалiючи. I Зiньковi цей Роберт Оуен здався таким гарним чоловiком, трохи чи не святим: де ж таки – багатий пан мiг би собi сласно їсти й пити, хороше ходити, нi про що не дбавши, а вiн за вбогих людей так клопочеться! В книжцi був Оуенiв патрет. Зiнько вийняв його звiдти, оддав завести в рямцi пiд скло i почепив на стiнi. Дививсь на його й думав: «От бач же, винявся там такий чоловiк, що за вбогих людей обстав. Чому ж у нас нема такого, щоб обставав за наших хлiборобiв та й позаводив серед їх кращi порядки?»

Друга книга була Зiньковi така зрозумiла, така зрозумiла, як ще нi одна в свiтi: кожне тобi словечко в їй Зiнько тямив, розумiв i почував, бо воно йому якось до душi, до серця промовляло. Звалася та книга «Кобзар Тараса Шевченка», i як Зiнько читав її, то так, мов батька рiдного чув або до пiснi, що кохана дiвчина спiває, прислухався. Так гарно! I написано про такi простi речi i про простих людей, а гарно! Через те ж i гарно воно Зiньковi було, бо йому сподобалося, що про простих людей однаково, як i про панiв великих, говориться. I Зiнько так собi думав: «Велика душа в того чоловiка була, що цю книгу списав, бо вiн розiбрав, що й ми люди, та й каже про нас, як про людей».

I вiн вийняв з книги патрет Тарасiв Шевченкiв та й його почепив поруч з Оуеном у рямцях за склом. Дивлячись на його, згадував раз у раз усякi його щирi слова (знав з голови багато); а як згадає такi, як от:

– то йому аж сльози бринiли на очах. Дух переймало йому й тодi, як читав: