Борис Грінченко - Під тихими вербами

– Ой, страшно!.. Боже!..

– I в хмарах є нечистий, – збирає хмари маленькими шматками i зносить їх докупи, аж поки збереться велика хмара… А як буває в нечистої сили весiлля, дак вiн тодi збирає багато снiгу й сипле, й крутить їм, – того й завiрюха.

– Бач, чого воно буває! А я й не знала!..

– А ще нечистий лiтає змiєм-перелесником. Як побачиш на дорозi стрiчку або поясок – нiколи не бери. Одна жiнка знайшла та й заховала в скриню. А то був змiй-перелесник; вилiз та до неї вночi… З того часу став лiтати до неї i жити як чоловiк iз жiнкою, а вона зсохла, змарнiла i вмерла… А скарбу, як хто закопає, береже скарбник: не попустить нiкому заняти… А дома живе домовик…

– Що людей увi снi давить?

– Еге, давить, як гнiвається… А щоб не гнiвався, треба становити йому окрiп – п'є… А то як розгнiвається, то й спалить…

– I, господи! – аж плеснула руками Гаїнка. – I скрiзь, де не ступнеш, ота нечиста сила: i в водi, i в землi, i в лiсi, i в очеретi, i в бузинi, i в руїнах, i в скелi, i в хмарi – скрiзь, скрiзь, скрiзь! I все на шкоду людям! I нащо бог пустив її на свiт? Адже з неї нема добра, сама шкода?

– Нема… Трошки є… Щодня, як сонце сходить, дак вони, куцаки, викочують його. А воно горить, а воно їх пече!.. Щодня тисяча їх там робить, а мало який живий зостається.

– Де ж вони знову набираються?

– Який живий зостанеться, то той купається, а купаючись, бризкає позад себе, поки набризкає тисячу крапель, – i з кожної краплi зараз народжується гаспид.

– Боже! То це кожен щодня народить їх аж тисячу! Дак це ж скоро за їми й ступити не можна буде!

– А ти ж думала як? Та хiба тiльки цi? А ще мана, що манить людей, аби зблукалися, та мара – голову їм заморочує, та манiя дратує їм, та моровиця – така, як корова або як кiнь, да тiльки самi кiстки, без шкури… Як пройде по селу вночi – корови ревуть страшно, а всi собаки мовчать – бояться… I обходить усе село, i де стане – там скотина i гине, i гине…

– Ой, страшно!.. Це ще страшнiше за русалок, дiдусю… Я страх боюсь, що мене русалки залоскочуть.

– Дак то ж на русалчин Великдень.

– А мавки?

– Та й мавки ж… I русалки, й мавки – все з нехрещених дiтей… По полях, по лiсах, по водах живуть…

– I скрiзь таке, що його й не бачиш, а воно живе… От диво!

– Чому – не бачиш? Як хто, то часом i бачить. Доведеться й тобi колись побачити.

– Ой, нi, нi, нi!.. Не хочу! Не хочу! Не хочу!.. – I вона затулила обличчя однiєю рукою, а другою махала вiд себе, мов боронячись од нечистої сили. – Не хочу, бо я боюсь!..

В цю мить Зiнько пiдiйшов до неї i обхопив за плечi.

– Ой! – скрикнула вона несамовито, зiрвалась на ноги, вiдскочила й глянула з-пiд руки.

– Зiньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть вiдцiля!.. Чого ти сюди прийшов? Тiльки лякати мене!..

I вона кинулась до його та й почала вiдпихати вiд себе. А вiн однiєю рукою обхопив її, маленьку, за стан i пiдняв угору…

– Геть!.. Чого ти причепився?.. Дiду, та скажiть йому!.. Оце ще вигадки!..

Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.

– А ти ж, кошеня дряпуче! – скрикнув Зiнько i вмить схопив другою своєю рукою обидвi її руки. – От же тобi! В неволi!..

– У неволi!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмiдь, дак i радий!.. Пусти, а то плакатиму!.. – казала вона й справдi плачущим голосом.

Зiнько пустив. Вона враз вихопилась од його, вiдбiгла геть далi й зареготалась веселим дзвiнким смiхом.

– Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, i не плакала б… А одурила!

I вона аж стрибала з радощiв, а Зiнько й сивий дiд дивилися на неї нiжно ласкавими очима, веселi й щасливi. «I де вона в бога, оця ясочка, взялася?» – шепотiв дiд. А ясочка вибiгла на сонце i стояла вся променисто-золота, i золотi бджоли бринiли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голiвонькою, кивала рукою на Зiнька й казала:

– А що? втекла! I не доженеш тепер, i не доженеш!.. Бо по пасiцi бiгати не вiльно, – дiдусь не велять! А що?

– Годi вже! Я не наздоганятиму. Iди та сiдай з нами!

– От! А ти менi знову руки крутитимеш?

– Iди, iди, – я не дам, – казав дiд.

– Ну йди ж! – закликав i Зiнько.

– А не займеш?

– Та не займу, кажу ж тобi! Ось я ляжу, – сказав Зiнько i справдi лiг, розкинувшися в холодку. – Ну та й гарно як тут пiсля спеки!

– Бач, гарно!.. А чого досi не приходив сюди? – сказала Гаїнка, сiдаючи бiля його.

– Поки справився дома – та те, та се… Вона почала ховати пiд очiпок непокiрне русяве волосся, що вилося круг усеї голови:

– Ат, се менi волосся!..

Цей гайок i пасiка були Колодiїв, але Зiнько становив сюди на лiто й свої вулики. А Дорош, Гаїнчин дiд, берiг пасiку. Дiд Дорош був старий, але ще кремезний чоловiк. Усе лiто вiн жив на пасiцi, мало коли й навiдуючись додому. Вiн таки й не любив бути дома: усе там було йому не до вподоби. Син його Остап, Гаїнчин батько, заводив там такий лад, що, як на дiдову думку, з його не могло бути нiчого доброго. Замiсто щоб хазяйнувати по-божому, вiн заприятелював iз Денисом, iз Копаницею, з Рябченком, почав давати на процент та на вiдробiтки грошi, почав притискати людей… I сам жити став уже не так: закривився на якогось чи мiщанина, чи бог його зна на кого… в горiлку став укидатися… Все те не подобалося старосвiтському дiдовi.