Борис Грінченко - Під тихими вербами

Це була пасiка. Десяткiв зо три вуликiв, понакриваних покрiвлями череп'яними й з кори, стояло серед гайка. Золотi бджоли бринiли в золотому сонячному промiннi, купчились на вуликах бiля вiчок, гули весело. Лiворуч стояла невеличка катрага, а перед нею, трохи ближче до Зiнька, в холодку пiд великою гiллястою грушею, сидiло двоє.

Просто Зiнька сидiв, нахиливши порите глибокими зморшками чоло з снiжистою стрiхою, зовсiм бiлий дiд. Велика довга борода спадала йому на товсту бiлу сорочку i на їй ще бiлiла, як снiг. Худорлявий дiд мав широкi плечi i могучi, ще жилавi руки. Вiн з упокоєм зложив тi руки на колiнах i, не поспiшаючись, оповiдав тихим, рiвним голосом, iнодi киваючи злегка головою, i тодi Зiнько бачив, як з-пiд його бiлих кудлатих брiв блищали чорнi, надзвичайно молодi очi.

Слухала його пильно, втупивши в його свої темнi мрiйнi оченята, дiвчинка, що сидiла перед їм. Нi, не дiвчинка, бо на головi в неї був маленький святковий очiпок, – тiльки здавалась дiвчинкою – така була з обличчя молоденька, замалим не дитина. Сидiла боком до Зiнька, просто на землi, пiдобгавши пiд себе ноги. Зiньковi виразно видно було її високе, як i в дiда, чоло, мов намальовану, чорну брову i маленький, ледве-ледве горбатий носик, червонi губенята й нiжно обведене легеньке пiдборiддя. Трохи загорiле обличчя так i пашiло, рум'янцем. Коло вух i на шиї вилося, вибившися з-пiд очiпка, непокiрне русяве волосся. Тонка шия вгиналася пiд разками кольористого намиста й дукачiв. Блискучою хвилею спадали вони на високi груди, на бiлу тонку сорочку з мистецьким вишиванням. Тоненький стан стягав червоний плетений пояс, колiна обнiмала картата старосвiтська плахта – з зеленими, червоними, синiми, жовтими картами. Молодичка заслухалася дiдового оповiдання, її маленькi рученята лежали на колiнах нерухомо. Перед могучою постаттю обсипаного снiгом старечої зими дiда його маленька слухачка здавалась якоюсь рясноцвiтною нiжною весняною квiткою.

О, як вiн її любив, цю квiтку, вiн, Зiнько! Любив i зараз так само, як i тодi, як уперше її зустрiв, уперше глянув на неї та й закохався вiдразу й навiки. Цьому поминуло вже мало не пiвтора року, але Зiнько й досi мов бачить перед себе ту першу зустрiч.

До того часу вiн її не помiчав. Бачив раз чи двiчi, але давнiше, маленькою ще дiвчинкою. Вони жили далеко вiд Сивашiв, зовсiм на другому кутку села. Зiнько й на своєму кутку не дуже ходив на вулицю, а на чужий то й поготiв. I в церквi бувши, якось недобачав її. Аж одного разу послав його батько на поле в пасiку до дiда Дороша Колодiя попитати, чи не продасть вiн йому з пару вуликiв. Зiнько прийшов на цю саме пасiку, але нiкого на їй не було. Озирався туди й сюди, чи не вгледить дiда, коли несподiвано перед себе побачив дивну дiвочу постать. Саме в оцьому вбраннi, що й сьогоднi, тiльки без очiпка, з вiнком на головi, з довгою пишною косою, стояла вона на краю прогайльовини, готуючись вийти з гаю на пасiку. Розхиливши кущi руками, спинилась, зустрiвши несподiваного гостя, i дивилась на його мовчки. Йому здалося, що перед ним стала якась гайова царiвна – така, про яку оповiдають у казках: гарна, як квiтка, легенька й полохлива, як пташка. Вiн з нею ще слова не сказав, вiн тiльки глянув їй у вiчi i вже почув, що кохає її, що вона йому дорожча за всiх людей на свiтi… I вони стояли одне проти одного мовчки, мов зачарованi, обхопленi одним могучим почуванням.

Тiльки тодi вiн зрозумiв, що вiн нiкого й нiколи не кохав, що Левантина була йому тiльки сестрою – нещасливою й любленою сестрою… Тепер вiн знов стоїть у тiй же таки пасiцi, i перед його дiд Дорош, а вона, Гаїнка, його кохання, його дружина, його щастя, сидить i слухає.

I стиха, чолом киваючи, оповiдає дiд:

– А в лiсi живе полiсун. Ходить з великою пугою i ганяє вовкiв, бо вiн вовчий бог. Де вiйна, то вiн туди й турить їх на прокорм… Такий, як чоловiк, тiльки великий, як дерево… I вiд його тiнi немає; усе має тiнь, а вiн – нi… А в полi живе польовий – i то нечиста сила… А в очеретi над рiчкою очеретяник – вибiгає з очерету бiлим бараном i лякає людей… А в водi живе водяний – цей у зелений кушир уплутаний, пакостi чинить, греблi рве… А в болотi живе болотяник – такий замурзаний та вкаляний… Уночi затягає в болото чоловiка… вогником свiтить серед болота, а чоловiк думає, що там люди, iде туди, а воно все далi, далi… аж поки заведе в таку ковбаню, що й загрузне бiдолашний чоловiк… А в скелi живе змiй. I це нечиста сила. Сiм год живе гадиною, другi сiм год – полозом (така велика та страшна змiюка), а третi сiм год живе змiєм iз крилами, такi великi, як у вiтряку… I тiльки трохи махне крилами – схопиться вихор i закрутить по шляху, i як стрiне чоловiка, то пiдвiє i вхопить, i кине, й скалiчить навiки. А як дуже махне крилами та вилетить iз скель, то зареве буря, i ламаються дерева, i розвалюються хати…