Борис Грінченко - Під тихими вербами

– Здоровi, тату!

– А чом же ти до мене з Гаїнкою не прийшов? У мене до тебе й дiло є.

– Казала менi Гаїнка. Яке ж там дiло?

– Нехай же згодом, одпочину трохи. Сiв до гурту й почав розпитувати дiда Дороша про пасiку. Погомонiвши, сказав до зятя:

– А ходiм, Зiньку, до того лану, що бiля кривої балки, я там щось хочу тобi показати.

– I я з вами, скочила Гаїнка.

– Нi, ти не ходи, звелiв батько. – Ми зараз вернемось.

– Ну, дак вертайтеся ж швидше! Тесть iз зятем пiшли з пасiки. Вийшовши на поле, пiшли помалу серед високих житiв. Зiнько мовчав, дожидаючись, поки тесть сам озветься з своїм дiлом. Як уже вiдiйшли трохи геть, той загомонiв:

– От що, Зiньку: є в мене одно дiло дуже добре.

– Ану, скажiть!

– Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?

– Ще б пак!

– Що, якби нам її в посесiю взяти?

– Еге! Де ж таки? Двi з половиною тисячi десятин! Хiба ж то на нашу силу?

– Аби схотiли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, вiзьмемо землю, а тодi подiлимо частками – скiльки кому треба. Адже тобi треба?

– Та трохи таки треба…

– I гаразд! I добре! – зрадiв Остап. – Вiзьмеш, скiльки схочеш.

– Або ще й на скiльки грошей вистачить.

– За грошi не турбуйсь! – одказав Остап. – Коли в тебе зараз усiх нема, то можна на який час позичити, здобути… А там земля їх верне… Це вже я тобi грошей добуду.

– Спасибi вам, тату!

– Дак виходить – пристаєш?

– Чому – нi? Як уся громада пристане, то й я.

– Та нi ж бо! Це не вся громада братиме землю, а так – товариство, гурт.

– А як на мою думку, то краще, якби вся громада… Ну, а хто ж у тому гуртi?

Остап почувався, що тепер вiн аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом:

– Та люди все гарнi, заможнi, – нема чого боятися, що невидержка буде з грiшми, як пановi платити.

– Хто ж то?

– Та ось – я та ти… Тонконоженко Терешко… сват Манойло Гаврилович… Ну, вже тут, знаєш, не минеш i Дениса… Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж вiн тобi брат, то треба вам родичатися…

– А ще хто? – допитувався Зiнько.

– Та, мабуть, i всi…

– Нi, цих мало: не подужають.

– Та ще буде старшина… та Яхрем Рябченко… Вавилов… Оце поки й усi… Може, ще кого доведеться приняти, – того вже не знаю. Дiло баришовите! Тут так, що можна на карбованець два заробити.

– А чого ж то воно таке баришовите? – випитував Зiнько.

– От так! Та земля ж яка там добра – це раз. А друге – цiну на землю тодi вже ми самi, яку схочемо, скажемо, бо навкруги не буде такої землi, щоб нашим диблянам брати… Ну, дак скiльки ж тобi десятин?

– Нiскiльки, – вiдказав спокiйно Зiнько.

– Як то? – здивувавсь Остап. – А ти ж казав, що пристанеш.

– I пристану, коли вся громада вiзьме землю.

– А з нами ж чому не хочеш?

– Бо це багацьке товариство. Воно хоче пiдгорнути пiд себе громаду, а я того не хочу. I вам раджу, тату, до таких негарних людей не приставати.

– Що ти мене вчиш? Я старiший за тебе!

– Дарма, тату, аби я до дiла казав.

– Чорт зна що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!

– Нi, цього не буде.

Остап почав умовляти, рахувати, якi баришi будуть, як Зiнько забагатiє…

– Нащо ви менi, тату, це кажете? Хоч бариш i добрий, дак грiшний.

Тодi Остап зовсiм розсердився. Що вiн, Зiнько, все носиться з своєю правдою? Чи вiн думає, що сам за всiх розумнiший та святiший? Нехай лиш слухається старiших за себе людей!

Зiнько не змовчав i вiдказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнiвався, покинув Зiнька серед поля i, не попрощавшись, пiшов сам додому на село.

Зiнько вернувся на пасiку i був там аж до вечора. Вже зiрки позасвiчувались на темно-блакитному небi, i роса лягла важкими краплями на траву й на хлiб, як Зiнько з Гаїнкою верталися вдвох iз пасiки додому, iдучи вузенькою стежечкою помiж високими житами.

– Що тобi батько казали? – питала Гаїнка, тулячись до Зiнька.

– Закликали, щоб пристав до їх у товариство: батько, Денис, Тонконоженко, Манойло, старшина, Рябченко, Вавилов… щоб гуртом наймати землю.

– А ти ж?

– А я не схотiв.

– I не приставай, серденько, до їх. Бог з ними! Бо то такi страшнi люди – отi Денис, старшина та Рябченко.

Зiнько засмiявсь:

– Чого ж вони страшнi?

– Я не знаю… Тiльки я їх, було, боюся, як вони приходять до батька та нишком про щось говорять.

– Страшнi вони справдi тим, що людей кривдять, – зiтхнув Зiнько.

– Хоч би вже батько з їми не приятелювали, – казала Гаїнка. – А то їх усi люди кленуть, а батько все з їми. Може, це й грiх, що я про батька кажу, та тiльки ж… Ну, от я раз бачила, як до батька приходила Марчиха… усе за тi грошi, що ще покiйний Марко позичав у батька… Та як упала навколiшки, та плаче-плаче, бiдна, та батьковi ноги цiлує, щоб землi не брали… Отже взяли… не помилували!.. Як згадаю, дак i тепер так би й плакала за нею… Як же його не сказахи, хоч вони й батько?