Борис Грінченко - Під тихими вербами

Батько сам потурав тому:

– У мене син образований!

Сам робив, а «образований» син лежав пiд грушею, дожидаючися, щоб грушi самi в рот падали. Зате дивував Микита всiх на вулицi своїм убранням: чоботи «бутiлками», штанцi-галанцi вузенькi, сорочка ситцева червона навипуск, ще й поясом синiм з китицями пiдперезана, а зверху ще й «паджак з iскрою», так вiн сам його звав.

– Яка ж у йому iскра? – питалися промiж себе дiвчата.

– А що рябенький…

З себе Микита був здоровий, червонопикий, а на язик – гострий, кожному забивав баки. Над парубками верховодив, бо однi вподобали його «образованость» та що вiн їх часто напував горiлкою, а другi боялись його здорових кулакiв. Тiльки Васюта нiяк його не шанував i часто глузував iз його, i за те Микита ненавидiв без мiри не то самого Васюту, а й усiх, хто з їм приятелював.

Тепер Микита стояв серед гурту парубкiв, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, i патякав:

– Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахару чай би з нею пiл.

– Хах-ха-ха! – реготалися парубки.

– Їй-бо – не я буду, одоб'ю її в етого дурака Зiнька.

– Тю на тебе! – озвавсь якийсь парубок. – Вона ж чуже подружжя!

– Вот – пустяк униманiя, нуль обращенiя! Какое нам до етого дело? Аби мiнє понаравилась, моя буде! Це по вашому, сельскому, дак нiкак нiльзя, ще й нiвозможно, а в городi – го-го! Там, брат, кажна бариня свого любовника ймєїть i даже не то што баринi, а й горнишнi, й кухарки. Менi один лакей знакомий росказувал. Дiла – первий сорт!

– Дак це ти i в нас, чи що, хочеш таке завести? – спитав Васюта, ставши проти його.

– А тобi што за дєло? Хоч би й хотiв! Што ж ти мiнє – переп'янство йздєлаєш, чи как?

– Я тобi якогось там переп'янства не робитиму, а коли ти ще раз так озвешся за Гаїнку, дак i зуби визбираєш! – сказав сердито Васюта.

– Хто – я? Хi-вва! Бальшая бариня твоя Гаїнка! Наплювать менi! Не таких видали!

– Да й тi на вас плювали! – доточив Васюта, починаючи вже своїм звичаєм глузувати. Парубки й дiвчата зареготалися.

– Оце дак утяв! А ну, Микито, а ну – одкажи йому.

Микита позакладав руки в кишенi в штани, вiдкинув голову назад i промовив:

– Штука менi йому одказать! Как би одказав, то й носом би землю зарив, да не стоїть з'язуваться з усяким каким-нiбудь!..

– А знаєте, хлопцi й дiвчата, – не вгавав Васюта, – я навчився нової пiснi, та й ловкої!

– Ану-ну! Якої? – загомонiли всi, цiкавi на нову пiсню.

– Слухайте ж! Я буду спiвати, а ви розбирайте добре, бо це пiсня городська, дак гарна. Ех, бiс його батьковi! Нема в мене двох кишень у штанях, – нiкуди обох рук позакладати!.. Ну, та дарма, – гаразд буде й так! Ну, роззявляйте роти та слухайте!

I вiн почав триндикати:

– Ха-ха-ха! – загаласувала вся купа, а Микита аж затрусився.

– Ти будеш менi шарлатана притулять? – скрикнув вiн i кинувся до Васюти з кулаками.

– Тю-тю на тебе! Оханись! Та вiн несамовитий!.. Свят! свят!.. – казав Васюта, поступаючись назад та хрестячи Микиту. – Чого ти до мене причепився? То ж не я, то ж пiсня моя!.. А ти її й до себе тулиш? Де ж таки? Хiба ж воно на тебе похоже? То ж про пана, чи пак про шарлатана, а ти ж мужлай репаний, такий самий, як i ми, тiльки що, знаєш, iзверху тiєю ваксою помазаний, – отiєю чорною, що смердить так, що й носа не навернеш.

– Мовчи! – скрикнув Микита, все стоячи з затисненими кулаками, але не зважуючися вдарити, бо й у Васюти були незгiршi.

– Ой-ой-ой! Уже занiмiв! – i Васюта затулив рота рукою… i враз крикнув: – Гвалт! Горить!..

– Де горить? Де? – заметушилася перелякана молодiж, ладна вже бiгти на пожежу.

– Паджак з iскрою горить!.. Уся вулиця гримнула реготом.

– Пху на тебе, собако паршива! – крикнув Микита, одвернувся й пiшов на другий бiк гурту, а Васюта репетував:

– Стривай! Стривай! Гаситимем!.. Iскри розгоряються!..

– Нi, не здержить Микита проти Васюти, – казали парубки. – Проти всiх здержить, а проти тебе, Васюто, нi.

А з Микитою тим часом оддiлилося кiлька парубкiв i пiшли гуртом на другу вулицю.

– Ну й уїдається в тебе цей Васюта! – казав один парубок. – I чом ти його не провчиш?

– Рук поганить не хочу, вот што, Ванька! – одказав iще заклопотаний Микита.

– Здоровий, як тур! – промовив другий парубок. – Сам ще й не подужаєш його.

– Дак давайте гуртом попадемо та й одлатаємо! – порадив той, що його Микита Ванькою звав. – Їй-бо, Микито, ми тобi поможемо.