Борис Грінченко - Під тихими вербами

Грицько подумав…

– Хто його знає, чи випозиваєш що… – промовив зiтхнувши. – А втiм, воно справдi тодi лучче видно буде, а тепер не варт змагатися… Бувайте здоровi!..

– Бувайте й ви!

– Шкода чоловiка! – промовив Зiнько. – I путящий чолов'яга, а не щастить йому.

Грицьковi справдi не таланило. Все було йому якесь лихо: то в нього коняку вкрадено, то вiл здох, то град ниву побив – i так мало не щороку якась бiда йде та й другу за собою веде. Напосiлася недоля на горопаху. Зовсiм пiдбився чоловiк, а найбiльше тодi, як йому жiнка вмерла, покинувши троє малих дiтей. Бився вiн, бився з їми щось бiльше як рiк, а далi таки оженивсь удруге. Сам вiн i не хотiв того, бо й досi журивсь по першiй жiнцi, та люди кругом казали, i сам бачив, що не видержить без господинi з трьома дiтьми та з хазяйством. Та яка ж на троє дiтей пiде? Нараяно йому покритку Ївгу – чепурну й здорову, але з дитиною. Та то б iще не лихо, та погано про неї говорено на селi. Та що було робити Грицьковi? Хiба iнша пiде? Добре, що й така трапилась. I оженивсь. Та щось i тепер не дуже великий лад у його в сiм'ї.

Мати вже спала, як Зiнько з Гаїнкою вернулися додому. Вони не стали її будити. Гаїнка потемки познаходила в хатi вечерю, винесла, i вони сiли вечеряти на призьбi. Мiсяць уже високо пiдбився вгору, i було ясно, хоч голки збирай. Голоднi й щасливi, вони повечеряли тим, що зосталося вiд обiду, i полягали спати на примостцi в садку, що починався в їх зараз од хати.

– Зiньку, чи правда, що на мiсяцi брат брата на вилах держить? – спитала Гаїнка, лежачи горiлиць та дивлячись на мiсяць.

– Казав же тобi, що нi! – вiдповiв Зiнько, вже трохи дрiмаючи. – Спи лиш, а то завтра рано вставати.

– Хi, який робочий! Гляди лиш, чи сам устанеш, коли треба!

Зiнько вже давно спав, а вона все дивилася на небо та думала про Вiз блискучий – хто на йому їздить? Бог? Чи святий Iлля? Може, саме тим возом вiн i їздить, як грiм гримить? А ото Квочка… Чого вона на небi, тая квочка? Певне, це божої матiнки квочка з курчатами. Отже, й на небi є драбина… Адже i в колядках спiвають, що Сус Христос землю орав i сiяв, а божа матiнка обiдати йому виносила… Правду дiдусь кажуть, що землю шанувати треба, бо її ж сам бог орав i засiвав. Земля – мати, вона нас любить… I я її люблю… I вона… i я…

Думки плутались. Гаїнка заснула.

Прокинувшись другого дня рано-вранцi, Зiнько справдi побачив, що вiн оставсь позаду: невсипуща господиня Гаїнка давно вже встала вдвох iз матiр'ю, вiдiгнала корову до череди, i, поки мати порплилась на вгородi, помалу полючи старими руками картоплю, Гаїнка заходилася топити. Саме як Зiнько прокинувсь, вона, в старенькiй спiдничинi, з закачаними по лiкоть рукавами, вибiгла з хати вхопити дровець.

– Чом же ти мене не збудила? – гукнув до неї Зiнько.

Вона, заслоняючи очi рукою вiд сонця, що саме сходило червоним пiвколом, глянула в його бiк:

– А ти вже встав хiба? У, сонюжище! Спить, що вже й сонце сходить!

– Кажу ж: чом не збудила?

– Добрий хазяїн сам знає встати! – смiялася Гаїнка i стояла вся червоно-золота, позираючи з-пiд руки на Зiнька. Потiм додала: – I чого б то я тебе будила? Однак великого дiла тепер нема, – ну й поспи!

I побiгла брати дрова.

Зiнько, трохи засоромлений, що заспав, кинувся швиденько садком до рiчки, миттю скупався i, моторний та здоровий, не заходячи в хату, пiшов пiд повiтку. Вiн трохи столярував, як не було хлiборобської роботи, – от так, сам собi навчився та й робив. Тепер заходився майструвати собi велике лiжко. Це не легенька штука була, бо Зiнько нiколи такого ще не робив. Але вiн хотiв зробити i випрохав собi на деякий час у дяка старе, поламане лiжко дерев'яне. Розiбрав усе на частки – i тепер i собi робив саме такi частки, i певний був, що складе з них лiжко, – так саме, як зробив собi колись шафу на книжки, тодi – вiйку. Найняв у чоловiка вiйку, щоб перевiяти своє зерно, роздивився, аж воно й не мудра штука. Заходився робити. Що залiзне, то те йому коваль поробив, а дерев'яне – все сам. I зробив. Побачив один чоловiк, що добре вiйка вiє, – купив її в Зiнька, а той собi знову зробив, ще кращу. I так вiн аж чотири вiйки зробив: одну собi, а три людям.

Стругав i думав про вчорашню розмову з тестем. Що тестеве товариство хоче взяти в посесiю пана Горянського землю, то те Зiнька не дивувало: вони були заможнi люди, здолiють це зробити, а добра земля дасть їм i добрий заробiток. Чому ж i не взяти, коли є сила? Але дивувало Зiнька, що тесть закликав i його до спiлки.

Щоправда, скоро Зiнько одружився з Гаїнкою, її батько не раз та й не двiчi нахиляв зятя, щоб той iшов з їм однiєю стежкою. Та Зiнько швидко розiбрав, яка то стежка, i нею не пiшов, а Остап Колодiй незгiрше розiбрав, що вiн помилився на зятевi: вiн рахував, що як письменний Зiнько пристане до його, то вони вдвох таке заведуть, що ну! Бо йому, Остаповi, тiльки письменства й не ставало! Аж далi побачив, що Зiнько не туди зовсiм дивиться, то й облишив його жити, як тому хочеться… надто, що Зiнько нiколи нiякої помочi в його не прохав. Через те вони жили з Зiньком так, що не сварилися, та й не ладнали промiж себе, а йшли кожен сам собi.