Борис Грінченко - Під тихими вербами

Тим Зiнько нiяким робом не мiг i думати, щоб тесть, знаючи вже його добре, та знову заходився закликати до якоїсь спiлки. Одначе ж закликав! Через що ж?

Щоб зробити Зiньковi добро? Може бути… хоча… Остап Колодiй не з таких, що робить дурно добро, хоч би й родичевi… а надто такому, що нiчого в його не просить i може сам собi прожити.

Може, не подужають самi землi взяти? Може. Але Зiнько, негрошовитий чоловiк, не здолає тут нiчого пособити; коли б уже вони шукали помочi, то знайшли б не одного заможнiшого за його.

А все ж кличуть! То виходить, що їм таки ж треба нащось Зiнька, саме його, а не кого iншого.

Нащо ж? Зiнько думав про це, думав i нiчого не мiг вигадати. Тiльки почував, що тут щось непевне.

Ввечерi Зiнько пiшов до свого приятеля Карпа. I Карпо був молодий чоловiк, недавно жонатий. Був письменний: як i Зiнько, навчився читати в дяка. Страшенно любив божественнi книжки i чимало мав їх у себе купованих. Iнших не любив, думаючи, що то все дурниця, казки та й годi. «Нащо воно нам?» – казав. Розмовляв бiльше про божественне та про громадськi справи i був великим i завзятим ворогом старшинi Копаницi за його вчинки з громадою. Жив у своїй невеличкiй, але чепурненькiй хатцi за малим не вбого, хоч працювали обоє з жiнкою щиро. Жiнку собi обiбрав не дуже чепурну, але ласкаву, мовчазну й працьовиту. I був щасливий з своєю Катрею та з маленьким сином. З себе був нечепурний, худий, з коротко пiдстриженою русявою борiдкою, з великими зморшками на чолi, але з глибокими розумними очима.

Увiйшовши Зiнько до його, побачив там уже й Васюту. Це був парубок увесь бiлявий, з надзвичайно веселими блакитними очима i з цiлою копицею настовбурченого русявого волосся на головi, з поганенькими бiлявими вусиками. Був уже немолодий, та що був дуже русявий, а вуси не росли, то здавався молодшим за свої лiта.

– О, i вся кунпанiя невеличка, але чесна! – промовив вiн, уздрiвши Зiнька. – Був би жiнку свою привiв, дак тобi б уже всi тут були. Треба так, щоб як нам зiходитися, дак щоб iз жiнками.

– Дак ти ж спершу оженись! – пожартував Зiнько.

– Коли ж нi одна не приходиться до мене! Одна проти мене дуже висока, а проти другої я дуже довгий.

– Дак хiба ж уже нема таких, що однаковi з тобою на зрiст? – засмiялася Катря.

– Чому нема? Є! Дак що ж? Одна дуже товста, а друга дуже тонка. Однiєї не обнiму, бо руки не сягнуть, а другої не стає на обнiмання. А коли й знайдеш на свою мiрку, дак знов лихо: одна дуже мовчазна, – нi з ким буде менi й розмовляти, а друга балакуча, дак за тiєю й я не поспiшуся слова сказати.

– Ну, – засмiялися в хатi, – де б то вже така й знайшлась, щоб тебе переговорила!

– От же й я так казав, дак же вирискалась! Я за нею тодi ну гнаться, ну гнаться!.. Гнавсь, гнавсь – де тобi!.. Коли ж у неї такi довгi ноги! Узяла та в Чорновус i втекла. Дак я вже тодi й годi ходити та дiвчат на свою мiрку мiряти.

Все село знало цю iсторiю з Одаркою Момотiвною, як Васюта закохався в неї, а вона його водила-водила та й пiшла в Чорновус за багатиря. Васюта й досi не мiг її забути, але глузував сам iз себе.

– Чи є таке на свiтi, – спитався Карпо, – щоб ти, Васюто, та з його не смiявся?

– От щоб я здох, коли не плакав над цибулею! Зiнько з Катрею смiялися, усмiхавсь i Карпо, а Васюта сидiв поважний.

– От що, братики, озвавсь нарештi Зiнько, – я до вас прийшов з однiєю новиною… Не знаю, як вам iздасться, а менi вона вiщує щось недобре.

– Молодице, нашорошуйте вуха, бо новина буде: є з чим по селу побiгти! – гукнув Васюта на Катрю.

– Ну, ця молодиця не з таких, – одповiв йому Зiнько.

Катря справдi була дивом на селi, бо нiколи не носила нiяких новин, i за це найбiльше i влюбив її Карпо.

– Ну, коли вона така, що свого жiночого дiла не знає, дак я за неї розбрешу! – не вгавав Васюта.

– Ха-ха-ха! – не вдержалась Катря. – 3 тебе б i глухий засмiявся, Васюто.

– Де там смiються – сердяться! Я вчора приходжу до свого глухого сусiди, а вiн ворота на току лагодить. «Здоровi, дiду, були!» – «А то ж чиї, коли не твої, воли? – каже. – Уже вдруге на току! Я їм роги позбиваю!» – «Та я не про воли, я кажу: «Добридень!» – «Сам ти, – каже, – злидень, а я хазяїн!»

Катря знов засмiялась, а Карпо аж розсердився:

– Та годi-бо вже тобi штукарити!.. Тут чоловiк про дiло, а ти… Слухаймо краще Зiнькової речi!

Васюта замовк i тiльки поглядав чудно на Катрю та силкувався крутити бiлявого вусика, хоча з тим йому й менше щастило, як iз жартами.

Карпо сiв на лавi, зiпершися лiктем на стiл, а головою на руку – спрацьовану й худу руку, велику й кощаву, – i налагодився слухати, втупивши очi вниз.