Борис Грінченко - Під тихими вербами

– А що, братця, озвався врештi, – якби ми Грицьковi та пособили?

– Як то? – спитався Карпо.

– Та так, скинулись би грiшми та й позичили б йому, щоб вiн мiг Денисовi грошi вернути. Бо, бачите, раз, що чоловiковi пособити – завсiгди добра штука, а друге, що нам тепер кожен новий прихильник дуже дорогий.

– Отже, їй-бо, правда! – скрикнув Васюта. – Щоб я здох, коли вiн не добре радить!

– Розумна твоя рада, – промовив i Карпо. – Та чи стаче ж у нас на теє грошей?

– Якось скинемось! Уже ж для такого дiла грiх не стягтися, бо воно таки справдi добре дiло буде, куди не глянь, – упевняв Зiнько.

– Скiльки ж йому: двадцять карбованцiв треба?

– Еге ж. Карпо подумав.

– От що вам казатиму! – промовив нарештi. – Малi в мене тепер грошi: немає спромоги бiльш як п'ять, карбованцiв позичити.

– I то добре! – сказав Зiнько. – А ти, Васюто?

Васюта хоч i парубкував, та був дома за хазяїна, бо в його батько вмер, а сам вiн був найстарший у сiм'ї.

– Та що ж? Уже ж i я бiльш як п'ять не нашкрябаю.

– Ото десять. Ну, гаразд: у мене тепер десять карбованцiв знайдеться, то я й дам десять, – казав Зiнько. – Усього й буде двадцять. Так i скажемо Грицьковi, що це йому гуртова запомога, щоб вiн мiг там оплатитися i до нас пристати.

– А не одурить же вiн? – спитався Карпо.

– Похоже, що нi, бо то щира душа, – вiдмовив Зiнько. – А ти, Васюто, як думаєш?

– Хi! Та я Грицьковi йму вiри бiльше, нiж собi! Коли менi вiрите, то йому й поготiв! – одказав той.

– Коли так свiдчите, то й оддаймо йому грошi цiї, – сказав Карпо. Пiдемо всi втрьох до його, певнiше воно й поважнiше буде, як усi з їм говоритимемо. Видно, й йому тодi буде добре, що не сам Васюта за це стоїть, а товариство обстає.

– Правда! – згодився Зiнько.

Не гаявшися й пiшли.

Увiйшовши троє товаришiв у вбогу хатку Грицькову, освiчену поганенькою тьмяною лампою на стiнi, побачили там усю сiм'ю. Четверо дiтей лагодилось уже лягати спати на полу, а Ївга слала їм. Грицько сидiв за столом. У хатi було нечепурне, сорочки на блiдих дiтях та на Грицьковi були чорнi, повмазуванi, а Грицькова жилетка – лата на латi. Сам Грицько, трохи вже згорблений вiд тяжкої працi, з худим обличчям, поритим зморшками, зарослим темною бородою i з глибоко позападалими сiрими очима, здавався старiшим, нiж був справдi: не було ще йому й сорока рокiв, а видавалося, що мав їх iз пiвсотнi. Здавалося, мов щось пригнiчувало i цю тiсну хатку, i людей, що в їй жили. Сама Ївга не пасувала до цього темного закутка вбозтва й пригнiченостi. Висока, гарна з себе й здорова, вона була i вбрана краще, i по хатi ходила, мов чужа, мов гiстя. Вона не любила Грицька i пiшла за нього, аби де прихилитися з дитиною, а тепер шкодувала, що так iзробила. Ця понура хата, цей похилий Грицько i четверо галасливих дiтей очортiли вже їй без мiри, – якби могла, то й не зазирнула б сюди!

Привiталися гостi, посiдали. Грицько зараз почав розказувати про свою суперечку з братами за землю. Вiн ходив до суддiв, казав, що брати нахваляються його жито покосити на тiй десятинi. Дак суддi кажуть: «Ще ж не покосили, дак чого ж ти нам i голову морочиш? От ти їм i пожалiйся!» Тепер вiн бачить, що вже правди не шукай. Буде сам оборонятися, як iзможе.

– Оборонишся! Де ж пак! Їх двоє, а ти сам! – промовила Ївга неприхильне i мов радiючи, що такий безсилий був Грицько. Вона перемивала на лавi бiля мисника ложки i весь час, поки Грицько довго розповiдав про свою сварку з братами, все мовчки поглядала на Зiнька, блискаючи на його своїми смiлими звабливими очима, вiн-бо сидiв на лавi крайнiй, бiля неї. Слухаючи Грицька, не бачив її поглядiв, але тепер, як вона озвалася, глянув на неї, i їх очi ззирнулися.

– Знаєш ти там! – одказав їй сердито Грицько. Але вона вже його не слухала, а дивилася все на Зiнька. Вiн їй подобався.

Грицько знову провадив своє, Васюта з Карпом розпитувалися його, а вона тимчасом стиха озвалася до Зiнька:

– Чом ти до нас нiколи не заходиш?

– Я? – спитав, трохи дивуючись, Зiнько. – Та так… дiла не було.

– Та ти ж так недалеко живеш, – казала вона так саме пiвголосом, мов спiваючи, а очi так i грали, так i променилися до Зiнька. – Близенько живеш… Заходь, то й менi веселiше буде.

– Добре! спасибi! – вiдказав Зiнько й зараз же пристав до гуртової розмови.

Грицько, розставляючи порепанi чорнi руки, казав:

– Я й сам бачу, якi вони дерилюди. За їми нiде правди не знайдеш. Нi до старшини, нi в суд – нiкуди.

– Отже, бачите, дядьку, – озвався Зiнько, – самi кажете, що через те нема й суду на ваших братiв, що й суддi на багатирський бiк хиляться. Дак коли так, то не треба нам попускати їм ще в бiльшу силу вбитися. Бо тодi вони нас ще дужче в шори вiзьмуть, та ще й з усiх бокiв: i судом, i землею, i скотиною – всiм. Через те й треба нам дбати, щоб не попустити цього.