Борис Грінченко - Під тихими вербами

– Через те ж i я нiколи не пристану до їх.

– I не треба… Глянь, глянь: зiрочка!.. Ясна-яснюня!.. Ой, зiрочки – сонцевi дiточки!… – А хто ж їх батько?

– А хто ж? Мiсячко. Сонце, красна панна, пiшла замiж за мiсячка… їх дванадцять, братiв-мiсяцiв, дак вони по черзi й свiтять.

– А сонце ж як: за одним братом чи за всiма дванадцятьма? – спитав, смiючись, Зiнько.

– Ну, що ти вигадуєш? Чого ти з мене глузуєш? Де ж таки видано, щоб дванадцять чоловiкiв було? – казала невдоволеним голосом Гаїнка. – От я вже знаю, що ти зараз скажеш: що це все вигадки, що сонце кругле, як кавун, а зiрки… а зiрки, як динi, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де таки видано: сонце, як кавун!.. То сонце – красна панна, зiрочки – дiточки, а то кавун!.. Це ж зовсiм негарно!.. А що – ти кажеш – русалок нема, а дiдусь кажуть, що таки є!

– Чув, що сьогоднi казано було… То все вигадки.

– Хiба дiдусь брешуть?

– Нi, тiльки помиляється. Ти ж бачила, що вiн помиляється: сама ж казала вже, що вiдьом нема.

– Еге ж, Зiнечку, нема… Тiльки… Ну, а що, як є?

– Ну, от знов! – загомонiв Зiнько невдоволеним уже голосом i почав розказувати їй, через що всi тi оповiдання про вiдьом та про нечисту силу – неправда. Вона помiтила, що йому це прикро, i слухала покiрно, i казала сама собi думкою, що мусить iз їм згодитися, бо Зiнько такий розумний, усе знає – де ж таки, щоб вiн неправду казав! I гнiвається на неї за це – так, трошечки, iнодi, але гнiвається… Як же вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбирати: вона ж уже велика, сiмнадцять рокiв ось-ось буде… i замiж пiшла вже…

I вона стиха, як маленька дитина, промовила:

– Еге, Зiнечку, я бiльше вже тому не вiритиму…

– I добре!.. От ми неодмiнно про це книжку прочитаємо, – сказав Зiнько. – А то ти давно вже й книжок не читаєш. Нащо ж я тебе й читати вивчив?

– А неправда ж! – палко вiдказала Гаїнка, рада, що повертає розмову на iншу стежку. – Я читала недавнечко «Катерину»… читала й спiвала її.

– Як то – спiвала?

– А так – дивлюся в книжку та й спiваю.

– А на який же голос?

– А хто його зна… на який набiжить… Ось слухай, як я спiвала!

I вона почала спiвати куплети Шевченкової поеми:

Вона спiвала на якийсь голос, що сама вигадала, але Зiньковi подобався її спiв.

– А що, гарно?

– Ще й дуже.

– Невже?

– Їй-бо, добре! I як це ти вигадала?

– Хiба я вигадувала? Воно саме… Там так усе рядочками пописано, рядочками пописано, то так i хочеться спiвати.

– Та ти моє спiвоче!..

Гаїнка й справдi була дуже спiвлива. Але тепер вона похитала головою й вiдказала:

– Нi, як коли… А чуєш? Он на селi спiвають. Вони вже пiдходили до села, i вiдтiля справдi чути було дiвочi й парубочi спiви.

– Весело їм… гуляють!.. – промовила Гаїнка.

– Може, й тобi хочеться до їх? – спитався Зiнько.

– Ой, нi! – вiдказала, хитаючи головою. – Як я з тобою, дак менi вже нiчого не хочеться.

I вона, iдучи, притулилась до нього ще дужче.

– Справдi? – спитав Зiнько. – А буйного доброго намиста, такого, як у Горпини?

Вона не зараз одказала…

– Буйного доброго намиста таки трошки хочеться…

Вони ввiйшли в село. Темнi верби й садки дрiмали над хатами, а осяянi вiконечка весело всмiхалися з-пiд чорних стрiх i кидали впоперек вулицi яснi смуги свого бiластого свiтла. Пiд однiєю хатою зiбралася купа дiвчат та парубкiв, чути було веселий гомiн.

– Зiньку, ти? – озвався голос iз тiєї купи, i висока постать вийшла з неї.

– Я, Васюто, вiдказав Зiнько. Васюта, Зiнькiв товариш, пiдiйшов до їх.

– А я заходив до тебе, – думав, сьогоднi почитаємось… аж тебе нема.

– На пасiцi в дiда Дороша були.

– Ще й одну штуку хочу тобi сказати.

– Кажи!

– Нi, зараз не хочу. Приходь завтра ввечерi до Карпа, i я там буду, дак i поговоримо.

– Гаразд. Бувай здоров!

– Бувай!

Гаїнка з Зiньком пiшли далi вулицею, а Васюта вернувся до товариства. Там чути було регiт та крик: усi смiялися з Микитиних вигадок. Микита Тонконоженко, Денисового кума Терешка син, верховодив тепер помiж парубками, вiдколи вернувся з города. Рокiв iз п'ять вiн там був, бо як вивчився в школi та пiдрiс трохи, то зараз його батько туди вiддав. Жив там i за сторожа, i за прикажчика, та якось прошкапився: щось продав iз бакалiї нишком од хазяїна, собi грошi приховавши, а хазяїн довiдався та й прогнав. Поблукавши по городу без служби, вернувся до батька. Дома нiчого не робив i до хазяйства не брався.

– Вот, мене хороше место ждьоть, а я буду в гною руки паганить!..