Борис Грінченко - Під тихими вербами

– То тодi йому хвоста вкрутимо?

– Авжеж!.. А як вiн од їх одкинеться, то самi вони довго не вдержаться.

– Бо вiн же в їх голова, старшина!.. – зареготався Копаниця. – Що правда, то правда, – нам треба його збити з плигу. Бо воно – блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться, – йому це найзручнiше.

– Та що ж, i заходюсь, – згодився Остап. – Тiльки ви менi скажiть, що йому говорити.

Почали мiркувати, якими баришами можна краще спокусити Зiнька. Наказали Остаповi торгуватися, спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.

– Дарма, аби впiймати!

– А там скрутимо йому в'язи!

– Щоб не бришкав!..

– Нiхто тепер не бришкатиме!

– Прив'яжемо колодку свинi!

– А коли й з колодкою полiзе – по мордяцi!..

– По мордяцi! По мордяцi!..

I знов усi зареготалися, – так їм до вподоби був той жарт. Смiялися всмак, аж здоровi жовтi зуби поблискували серед щетинястих, умазаних у смалець вусiв та бороди.

Зiнько Сивашенко йшов полем. Iшов не поспiшаючись, бо була недiля, а поробившися добре ввесь тиждень, любив у недiлю вiдпочити. I вiдпочивав справдi, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-сонячним весняним днем, не душним, бо живущий вiтрець розвiював духоту. Був кiнець весни, саме той, як i хлiб, i трава зростуть уже досить угору i блищать пiд сонячним промiнням свiжим зеленим кольором свого молодого соковитого тiла.

Зiнько зупинився, задивившись. Перед ним широко розляглись поля зеленi з буйними хлiбами. Вiтер гуляв по їх, бив по їх своїми мнякими невидимими крилами, дихав на них своїм запашним дужим диханням. Вiн грався з їми, вiн обнiмався з їми, а вони, веселi, радiснi, повнi молодої сили, молодого життя, звивались пiд його обiймами, перекочувались моторними ясно – й темно-зеленими хвилями.

Хвилювало, хвилювало зеленеє море. Утiкали хвилi од вiтру. Котилися, котилися не перестаючи, все бiжачи туди, в далеку далечину, аж де небо схиляється до землi. Вони прибiгали до його, i плескали в його, i цiлували його. А воно смiялось до них широким, безмежним блакитним усмiхом, i той усмiх спадав на їх золотим дощем сонячним, несучи їм життя й силу.

А вiтер, веселий i дужий, шугав мiж блакитним небом i зеленим морем, i перекидався, i купався в просторах, i сповняв Зiньковi груди якоюсь дивною молодою силою. Дихали груди так широко, вiльно, i все тiло мiцне, як сталь, трепетало тiєю силою, здригалося вiд одного могучего поривання кудись кинутися, щось зробити – щось велике, дуже i гарне-гарне!.. I Зiнько й сам не помiтив, як те поривання до руху, до дiла вихопилося в його з грудей голосним криком: «Гей-гей!» – далеко розкотилося полем, i Зiньковi здалося, що голос його долинув аж туди, до краю зеленого моря, i плеснув об берег блакитного неба, i небо всмiхнулось До його, до Зiнька, так само, як до того зеленого моря, як до тих ярiв i байракiв, що мрiли здалека, як до тих пташок, що дзвенiли в повiтрi, як до тих метеликiв, що трiпотали кольористими крильцями над зеленими хвилями!

Ой, та й гарно ж жити на свiтi, та й легко ж, весело!.. Та як же й хочеться жити! Жити й працювати, робити щось гарне – таке, як оцi поля краснi! I вiн їх робить, тут є й його праця: от вiн здалека бачить, як хвилює й його поле, полите його потом… Хвилює незгiрше за iншi, нi, ще й краще…

Ой гарно ж, радiсно, легко! I небо смiється, i поле смiється, i смiється щастя. Чому кажуть, що нема в свiтi щастя? На свiтi багато-багато щастя! Треба тiльки його здобути. Все треба здобувати, нiщо саме до рук не йде, – так i щастя. Все треба здобувати. Голова його спинилася над цiєю думкою. Чи не тiльки зараз вiн до цього дорозумувався, чи й попереду знав? Авжеж, знав, тiльки що, може, не думав про це так… розбiрно…

Все треба здобувати, нiщо саме до рук не йде. Здобудеш – щасливий будеш, не здобудеш – знидiєш або згинеш.

Зiнько почав думати, чи сам вiн завсiгди робив так, почав згадувати минуле життя, перебирати одну по однiй подiї. Почав з найближчих, що трапились сьогоднi, вчора, i йшов далi, далi, пiрнаючи в те море минулого життя, то ясних, то затуманених згадок. I потроху забув, з чого почав думати, самi згадки опанували його цiлком, i минуле стало перед їм, як намальоване, як живе.

Почув у своїй душi бiль, згадавши про те, про що нiколи не мiг спокiйно згадувати, хоч по тому минуло вже кiлька рокiв.

Його брат Роман, покинувши чесну працю, руйнував укупi з товаришами-коноводами своє село, забираючи в людей конi, i врештi пiдпалив у Зiнькового сусiди Струка клуню, щоб народ збiгся на пожежу, а його товаришам-коноводам вiльно було тим часом брати конi. Його пiймано, мордовано, палено страшно, вимагаючи, щоб вiн виказав товаришiв. Вiн не виказав нiкого, витерпiв, був довго хворий од мордування, а тодi, засуджений, пiшов на Сибiр. Суджено й тих, хто його пiк, покарано тюрмою… Це все минулося вже, а й досi стоїть перед Зiньком, як живе: i цей попечений, змордований брат, i другий брат, Денис, що дивився на те мордування залюбки, ще й допомiг, щоб воно сталося… Ох, цей Денис!..