Борис Грінченко - Під тихими вербами

А Яхрем Рябченко… ну, це штучка! Вони були зовсiм у сварцi – Денис та Яхрем. Колись на Яхрема скрiзь подейкувано, що вiн крадене передержує. Дак, як узято в Сивашiв сало, Денис i намiгся, щоб потрушено Рябченка. Нiчого не знайдено, а ворожнеча промiж їх стала велика. Хто й зна, що б воно виникло з цього, та незабаром пiсля тiєї iсторiї з салом Яхрем пiшов кудись на заробiтки… з рiк його не було, а тодi вернувся й грошей з собою принiс… та щось, кажуть, i не трохи… I зараз купив собi два надiли… Проминув iще рiк чи два, – аж гульк! – Яхрем узяв у глущкiвського пана триста десятин землi в посесiю. Як це так сталося, нiхто не мiг зрозумiти. Наймала ту землю в пана громада, наймали багатi люди, – не вiддав пан: бiльшої цiни хотiв… А тi собi загнулись: пождеш, пане, пождеш та вiддаси й за нашу цiну! А Рябченко пiдскочив, щось там прикинув пановi та й узяв на себе. I де вiн грошей добув, щоб пановi третину наперед заплатити, дак нiхто й зрозумiти не мiг, – усi дивом великим iздивувались. Отже добув i взяв!.. I не дурно: сам не став хазяйнувати, а почав землю давати за грошi людям; а саме тодi земля зробилась дорога, по два карбованцi бариша взяв на десятинi! Та як пiшов з того часу, то все йде та й iде вгору! Ого-го! Тепер вже нiхто й не згадує про те, що колись баби плескали, мовбито вiн крадене передержує! Де там! Тепер вiн Яхрем Семенович, багатир… скрiзь у кунпанiї буває… I з Денисом помирились. Чого їм сваритися? Що було, те минуло, а з сварки добра не буде, а в пригодi один одному вони можуть стати.

Дак отакi гостi сидiли в свiтлицi в Дениса Пилиповича Сивашенка за столом, повним усякої страви. Господиня, немолода жiнка, мовчки подавала на стiл страву, iнодi тiльки припрохуючи гостей призволитись; господар був гомiнкий, веселий, частував i припрохував залюбки. Це ж такi дорогi гостi! Не голота яка з Зiнькової кумпанiї, а поважнi кремезнi господарi, з ними хоч яке дiло робити можна – подужають! I грiшми-достатками вони – сила, i в громадi сила.

Домаха вже пiшла в другу хату лагодити самовар, а Денис усе частував i казав:

– Iстинна правда, що каже Григорiй Павлович, наш господин старшина: нiякого покорства тепер у мужика нема. (Денис таки навчився помiж «образованими» людьми i собi «по-образованому» закидати). Всяка голота пнеться рiвнятися з путящим, порадошним хазяїном. Що бiльший харпак, то бiльше в громадi галасує проти заможного чоловiка. Того i в голову собi не кладе, що коли б нас не було, то як би й вони прожили? У кого землю взяти на хлiб? – У нас! – До кого скотину пасти вiддавати? – До нас! – У кого грошей позичити? – У нас-таки ж! Що ж би вони робили без нас?

– Iменно! Iстинна правда! – вiдказували гостi. – Подохла б клята харпачня без нашої помочi.

А кум Терешко (вiн же при панах був, то знає, як сказати) доточив:

– Настоящая благодiянiя оказується, настоящая! А Денис казав далi:

– Отож бачите!.. А ще й дибки проти нас стають!

Тiльки порадошний чоловiк схоче що зробити – чи в громадi, чи так, зараз крику, галасу, репету такого нароблять, що настоящая бунтацiя, та й годi! От, сказати, як Остап Дорохвейович, – вiн кивнув на Колодiя, – хотiв, щоб йому громада вiддала волость нову робити, – лишенько! Який крик iзробився! Кажуть: багатiти нашим коштом буде!.. А все брехня…

– Авжеж, брехня! – сказав старшина, а Остап тiльки рукою махнув.

– От так i я, – говорив Денис, – хотiв би зробити одно дiло мале-невеличке, та й боюся з їм потикатися в громаду, щоб i лиха не здобуться. Хiба що вже ви, господа хазяїни, пособите менi.

– Кажiть, кажiть, яке там дiло! – загомонiли гостi. – Що доброго надумали?

– От же ви знаєте, розказував Денис, – що як пiшли пересельцi на Амур, дак позоставалися вiд їх надiли. Громада ж тодi не дозволила пересельцям тiєї землi продавати, а взяла на себе.

– Хотiла на всiх рiвно подiлити! – гукнув кум Терешко, вже трохи п'яненький. – Ге! А ми не дали, да тобi в орендноє содержанiє оддали – на три года, – от тобi i вся бiда!

– Iменно, iменно! I досi дякую вам, – спасибi за це! Хоч воно з тiєї земельки невеликого й добра, ну, а все ж земелька.

– Та ще й добра, додав старшина. – Не соромляйся, Денисе Пилиповичу! Перед нами нема чого критися: ми знаєм усе дiло. Свої люди.

– Так, так!.. Що й казать!.. Вам би та ще й не знати!.. Дак ото ж я два годи вже держу цю земельку, а оце й третiй наступає, а там i край…

– А там iзнову буде крик та гвалт у громадi, щоб тобi не давати, – сказав Манойло.

– Отож-то й то! Як наймати, так i крик, так i крик! Все репетують, i нiяк того репету не збудешся, – говорив Денис.