Борис Грінченко - Під тихими вербами

Дак це ж дуже добре! От вигадка, дак вигадка! Щоправда, Горянського земля велика – двi тисячi з половиною десятин, – але гуртом узяти можна. Тодi громада буде в такому кiльцi, що з його не буде ходу. Куди нi ступни – навкруги все їх земля буде. Тодi якi вони схочуть, такi й цiни на землю будуть – i за випас товару, i за роботу, i за все. Бо де ж тодi мужик вiзьме землi, як не в їх? Йому iншого ходу не буде. Тодi вже не посмiє нiхто галасувати в громадi. Робитиме громада, що вони звелять. Вони будуть тут пани. Ого-го! Попанували пани-помiщики, тепер ще треба й господам-хазяїнам попанувати!

– Ловка штука буде! – казав весело Копаниця. – Та це можна самими вiдбутками так зробити, що просто як панщина буде, та й годi! Ну й голова в тебе, Яхреме Семеновичу! Дай я тебе поцiлую!

Копаниця захопив лiвою рукою Рябченка за шию, нахилив до себе й почав цiлувати товстими масними губами.

– Голова! Голова! – загомонiли навкруг усi та й полiзли цiлуватися спершу з Рябченком, а тодi й самi промiж себе. Плечi штовхалися, червонi обличчя стулялися, ялозились одне об одне замащеними вусами й бородами, дихали одне на одне п'яним горiлчаним духом, що їм уже повна була вся свiтлиця.

– Дорога голова! – кричав кум Терешко. – Цiни нема!..

Потроху посiдали знову та й почали мiркувати, як воно буде. Їх тут семеро. Вавилов буде восьмий. Та чи пристане ж вiн? Це чоловiк чужий, захожий здалека москаль. Був колись за об'їждчика в одного пана, тодi за прикажчика, тодi за управителя, а там уже й свою земельку купив. Йому до диблян байдуже. А втiм, як роздуматься, то й не байдуже, бо i в його ж дибляни землю беруть… Помiркували туди й сюди: мабуть, пристане.

Вiсiм чоловiк – це буде товариство. Вони скинуться грiшми i за тi грошi наймуть Горянського землю. Хто скiльки грошей дасть, стiльки тому й землi буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радитися про все гуртом i гуртом, так, як у громадi, справи рiшати… та й не про саму цю землю, а й про iншi: i за яку цiну вiддавати десятину, i яка цiна на наймитiв та на косарiв, i якi вiдбутки. I як i що робити в громадi, то й про це спершу в своєму гуртi радитися…

Це все розказував їм Рябченко i додавав:

– Тодi нас нiхто не подужає… Одно тiльки… Хоч ми й гарно мiркуємо, та єсть одна карлючка.

– А яка ж то? Кажи!

– Є один чоловiк такий, що може нам великої шкоди наробити.

– Ой! А хто ж то? Ану, кажи! – почали питатися.

– Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зiнько.

– Хi! Що б то вiн i зробив?

– Почне каламутити в громадi, почне коверзувати – може лиха наробити.

– Та вiн уже тепер притих, – озвався Сучок, – вiдколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своєю чепурною головою.

– Ой, нi! Як я за його дочку давав, то думав: буде сiм'янин, то вже до свого дiла й прихилю його. Так де там!..

– Цурається? – спитав Копаниця.

– Нi, вiн нас iз старою й не цурається; i в гостях iз дочкою буває, i в себе приймає, а так, щоб у яке дiло зо мною пристав, дак нiяк! «Я, – каже, – того не хочу, бо через великi грошi сльози ллються. I вам, – каже, тату, радю тих багатирiв покинути та по-божому жити».

– Ич, iдолова душа! – обурився Терешко. – Муляють йому тi багатирi!

– Ну, – сказав Рябченко, – а я таки думаю, що нам його не минути. Бо вiн крутитиме в громадi. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зiнька ж, усе сталося.

– Дак що ж iз ним робити? – спитав Денис.

– Приняти до нас у спiлку, – вiдказав Рябченко.

– От такої!

– Iншого нiчого не вигадаєш.

– Та в його й грошей нема.

– Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.

– А як не схоче? – питав Манойло. – Он же, чуєш, який голiнний?

– Треба так зробити, щоб схотiв, – обстоював за своє Рябченко.

– Ну, та як же ти зробиш? – не розумiв Копаниця.

– А треба, щоб йому був великий бариш, – вiдказав Рябченко.

– Уже ж бiльшого, як усiм, не буде!

– Коли цей йому здасться малий, то треба й бiльшого дати.

– Чого ж то так? – спитав неприхильне Денис. – I грошi йому позич, та ще й бариша з свого заробiтку прикинь! Це вже буде зовсiм не по правдi!

– Що ж ти маєш робити, – казав спокiйно Рябченко, – коли таке дiло? Та воно не так i страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер бiльший бариш, щоб вiн не зiпав у громадi за пересельськi надiли тощо… Цим його вiд товариства вiдлучимо. Бо вiн через те тiльки й силу має, що з ним товариство таких, як i сам, гольтiпак. А як вiн їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолi тодi буде з нами, хоч i без великих баришiв.